Коли почалась війна, в Охтирці було настільки небезпечно, що Петро Павлович з родиною переїхав жити в маленьку дачу.

Щойно почалася війна, ми виїхали з Охтирки в Пристань. Довгий час були там, тому що в Охтирці були бойові дії. Зараз ми повернулися назад. Чекаємо перемоги.

24 лютого усе сталося дуже швидко. Танки заїхали в Охтирку. Наші хлопці дали відсіч і відігнали їх у бік Писарівки. Дуже страшно було - я людина вже похилого віку, важко такі стреси переживати.

У нас дача є - старенька хатинка, ніби літня кухня. Ми там і жили всі: донька, зять і онук. Потім донька з онуком виїхала в Словаччину.

З їжею по-різному було. Нам привозили допомогу, іноді ми їздили в Охтирку в магазини - якось виживали. Нічого. Потім повернулися - зараз в Охтирці більш-менш спокійно. Але від нас 45 кілометрів до кордону з росіянами, тому нас ще, звісно, обстрілюють. Та добре, що вже є газ, світло і тепло.

Я ніколи в житті не думав, що росія піде на нас війною. Оце найбільше шокувало. Ми ж брати - у мене батько родом із росії. Я думаю, це надовго, тому що путін не відступиться. Він загнаний у кут - буде тепер до останнього битися.

Я мрію, щоб у нас було мирне небо, щоб ми зажили так, як живуть люди в Європі.