Я не виїжджав. Діти живуть у місті, вони виїхали до Вінниці. Після того, як обстріли тут закінчились, вони переїхали назад, і кожен працює на своєму місті. 

Покинувся від ракетних ударів. У нас тут Чернобаївка поруч і аеродром Кульбакіне - постійно тут обстріли. Олександрівка за десять кілометрів від села, де я живу. Військові у городі стояли, тому мені дісталось. 6 червня прилетіли три снаряди: один трішки далі впав, а інший - куди потрібно, другий в двір. Все рознесло на шматки, сильні розвалини. Трішки підлагодив і так живу. 

У мене генератор є. Світла не було по п'ять днів, потім трішки все налагодилось. Як звільнили Херсон, трішки підлатали цю лінію - і більш-менш нормально.

Шокував напад нікому не потрібний. Через ці обстріли відчуваю себе приниженим. 

Приємно вразило, що місцева влада якусь гуманітарну допомогу людям давала, їжу. Приємно було, коли вигнали їх звідси. Вони зараз теж не забувають, другий раз прилітає. Зараз живу у розваленій хаті - орки два снаряди не пожаліли.

У мене зять служить один, а другий ще працює на роботі. Доньки в мене військовозобов’язані, але в них бронь, вони лікарями працюють.

Люди до всього звикають. Привезли гуманітарку. Снаряди падають по селу, а люди з торбами йдуть отримувати. Таке враження, що це їх не стосується. 

Я думаю, якщо буде хороша підтримка, в тому числі і військова, війна закінчиться дуже скоро. Майбутнє своє бачу в мирній Україні, щоб діти і внуки пожили трішки.