Земля гула, уся здригалася під ногами

Про війну завжди дуже важко говорити. Вона змінила моє життя, змінила світогляд. Повністю перевернула все з ніг на голову.

Ми, напевно, навіть до кінця не розуміли, що відбувається. Не тільки я, але і всі мешканці села. І не тільки нашого села, а й прилеглих. Найперше я зрозуміла, що це війна... Я зараз не буду говорити про те, як ішли війська.

Ми тоді ще не усвідомлювали, що це війна. Усі думали, що трішки десь постріляють і все повернеться, як раніше, ми як жили, так і будемо жити. До кінця цьому не вірили. Не повірили, коли біля Гранітного перекрили міст, там стояли військові і люди просили всіх повертатися додому. Нам не потрібна була війна! Ми не хотіли цього, ніхто не хотів!

Це було у 2015 році, я запам’ятала навіть день – 5 березня. Я працювала на заводі в Маріуполі та йшла на зміну, багато хто працював у Маріуполі.

О 4 ранку встаєш – і все село гуськом іде, хто на електричку, хто на автобус. У той день я ішла на роботу, було п’ятнадцять хвилин на п’яту ранку, я вже дійшла майже до краю села, і я не зрозуміла, що сталося. Почула сильний вибух, потім їх було дуже багато, і небо засвітилося якимись летючими стрілами, і земля гула, уся здригалася під ногами.

Я бачила, як з будинків вибігають люди, падають на землю, впала і я. Кричали дорослі й діти, ніхто цього не очікував. Усе тривало кілька хвилин, я не можу точно сказати. Мені здавалося, ніби ці розряди або стріли летіли прямо над нашими головами.

Потом повалил черный дым, взрывы. И мы опять не понимали, что уже началось это… Мы пришли на остановку, ждали автобус, люди все недоумевали, то ли им возвращаться домой, куда-то бежать с семьей, то ли ехать на работу.

Потім повалив чорний дим, вибухи. І ми знову не розуміли, що вже почалося це... Ми прийшли на зупинку, чекали автобус, люди всі дивувалися, чи їм повертатися додому, кудись бігти з родиною, чи їхати на роботу. І підсвідомо крутилося, що ні, я ж працюю, мені треба бути на роботі.

Сідаємо в електричку, там іде бурхливе обговорення, куди полетіли ракети, де вони впали, хто постраждав, і ми знову не розуміємо, що це вже війна.

Я приїхала на роботу, прийшла до начальника цеху й кажу: «Ви знаєте, у нас таке відбувається, давайте я напишу заяву, відпустіть мене додому, тому що я не знаю, що буде з моїми рідними». Мене охоплювала паніка, з’явився страх. Пізніше ми дізналися, що це був обстріл Новогригорівки й загинуло дуже багато людей. Це від нашого населеного пункту кілометрів 15-20, не більше.

Це було перше, із чим ми зіткнулися. Так у наше життя увірвалася війна. Зрозуміли, що все безповоротно і надовго. Ми не знали, що робити, як поводитися далі. Залишатися тут – значить, наражати на небезпеку онука й дітей, або їхати кудись. Але куди їхати, коли за душею ні копійки? Ми прийняли рішення залишитися, начебто як все затихло, десь падали снаряди, десь бухали, але нас це не стосувалося.

Перша гуманітарна допомога, яку нам надали, була від Фонду Ріната Ахметова (ми її отримували і в Маріуполі весь час, скільки там жили). Я знайшла Фонд, підійшла й кажу, що так і так, у селі потребують, біда страшна й залишила координати. І вони мене почули.

Ми написали лист, зібрали людей, і до нас у село зразу ж завезли продуктові набори для жителів. Потім із сім’єю ми жили в Маріуполі, нас під опіку взяли соціальні служби Приморського району. Спасибі їм, вони дуже про нас дбали, привозили продукти, побутову хімію, якщо потрібно було, то і ліки в лікарню. Від різних організацій допомагали дуже багато, і ця допомога була неоціненною.