«Жінки накривали своїм тілом дітей, які в істериці кричали зі страху»

У нашому селищі, яке називається Бахмутка, до 2014 року проживало понад 1000 людей і приблизно 50 дітей. На 2017 рік у селищі [залишилося] 240 осіб, з них 15 дітей. Решта виїхала упродовж трьох років.

Центром селища було Зайцеве, де була школа, селищна рада, лікарня, церква, бібліотека, ощадкаса, пошта. Зараз у нашому селищі цього немає.

Їздив маршрутний рейсовий автобус з Микитівки щогодини, зараз нам туди дорога закрита. Цим автобусом люди їздили на роботу: на шахту, ЦЗФ «Узловська», залізницю, а діти – до школи.

У селищі був алебастровий завод, де працювали в три зміни. Усе було добре, вчасно: заробітна плата, пенсії, медична допомога.

І все в одну мить змінилося. Роботи немає, медицини немає, транспорту немає. Прийшла неждана війна, яка змусила покинути свої будинки. Діти залишилися без школи. Люди залишали все нажите роками добро, тільки б не бачити цих бомбардувань і не чути дитячі крики.

З 2014-го до 2017 року люди пережили великий страх. У них порушена психіка. Нервові зриви. Люди похилого віку й маленькі діти ховалися в підвалах узимку й улітку. А скільки болю зазнали, коли на їхніх очах летіли снаряди! Жінки лягали на землю і закривали своїм тілом дітей, які в істериці кричали зі страху.

Свого часу було дуже важко в селищі – воно було заблоковане. Ні хліба, ні води, ні продуктів. Військові ділилися з населенням своїми пайками та медикаментами.

З 2015 року в нас є Гуманітарний штаб. Видають гумдопомогу, допомагають людям з документами, матусям з дітками видають памперси, людям, які постраждали під час обстрілу, видають будматеріал.

З 24 червня 2016 року селище без електрики. Коли під обстрілами біжиш до підвалу в присмерку, можеш впасти, розбити коліно, але знову підіймаєшся і біжиш, бо життя найдорожче.

Без світла дуже важко. Готуємо влітку їсти на вулиці на вогнищі, продукти зберігати ніде, води в колодязях немає. Забули, що таке телевізор, що таке прати у пральній машині.

Але ми дуже вдячні волонтерам, гуманітарним організаціям, пасторам, які допомагають нам з водою, продуктами, надають моральну допомогу. Важко та страшно жити щодня під обстрілами.

Був такий випадок. Бабуся гуляла біля будинку з онукою, і почався сильний обстріл. Вона не встигла добігти до будинку, прямо на дорозі біля узбіччя впала з онукою, накрила її своїм тілом, розбила коліна, а онучка сильно зі страху кричала. Але бабуся шепотіла їй на вушко: «Онучко, рідненька, потерпи трошки». А сама ридала без всякого сорому, тому що була безсила. Вона перенесла дуже великий стрес і за себе, і насамперед за онучку. І за тиждень вона виїхала із селища, покинула все.

Звичайно, того селища, яке було до війни, вже немає. Дороги розбиті, будинки покинуті, кладовище розбите. Але в людей є надія, що прийде мир до нас, за який ми щодня молимося. Бажаємо всім людям на земній кулі лише миру та добра.