Наша родина складається з 3 чоловік - я та мої двійнята Іван та Вікторія, 11 років. До війни ми мали досить непросте життя. Ми з чоловіком розлучилися за півроку до війни, я змушена була робити на двох роботах, щоб утримувати самостійно двох дітей та сплачувати орендне житло. Тож приділити уваги дітям, які і так мали великий стрес через розлучення, я не могла.

Як і всім харків'янам, нам довелось пережити найбільший страх у нашому житті - життя під безперервними обстрілами, гудіння ворожих літаків та вий сирен. Ми виїхали з Харкова до області через два тижні після початку війни. Виїхали до матері, і не залишили країну, щоб бути з нею.

Наразі ми живемо у СМТ Нова Водолага, яке також обстрілювали майже рік. Зараз у нас тихо, але ми досі пам'ятаємо той момент, коли вночі дві ракети прилетіли у будівлі на сусідні вулиці. З тих пір дочка, яка вже досить доросла, боїться виходити сама навіть у двір власного будинку вдень.

Ми переїхали до СМТ Нова Водолага, але досі не адаптувалися до цього місця. За рік діти не знайшли друзів, навчаємося ми онлайн у харківській школі, тому спілкування з підлітками майже немає. Діти дуже сором'язливі, не впевнені в собі, і не вмотивовані до буть-яких досягнень. Вчаться не дуже добре. Тому я як мати дуже хвилююся за їх психологічний стан.

Ми постійно отримуємо гуманітарні пакунки з продуктами від громади нашого міста, отримували допомогу ООН. Я офіційно працюю, отримую ВПО, і ця допомога мені дуже важлива, адже батько дітей за рік війни не допомагав нам фінансово зовсім.