Великород Тетяна, вчитель Закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 3 Тростянецької міської ради
Війна. Моя історія
Війна була красивою й романтичною. У кіно. Я вмивалась солоними сльозами, стискала до хрусткого болю кулаки від переживань за героїв фільму. Потім емоції стихали. Лише пожовклі світлини з дідами й родичами, загиблими в Другу світову, в старому фотоальбомі берегли пам'ять про ту війну.
На роботі у мене своя щоденна війна. Я працюю з "особливими" дітками. Я їхній провідник у реальний світ. Вони простодушні, щирі й відверті. Але суспільство зазвичай не готове їх прийняти.
Тож маю вчити їх. Читати й писати, встановлювати причинно-наслідкові зв'язки, малювати й робити поробки. А головне - жити в суспільстві. Кожна з важкими зусиллями вивчена буква - перемога. Кожне маленьке досягнення - моя найбільша нагорода. Ми з дітками малювали листівки, робили обереги для воїнів, що боронили Україну, щоб нечисть, яка захопила Донецькі й Луганські території, не розповзлася по всій країні, як ракові пухлини.
Я усвідомлювала, що частина моєї держави анексована ворогом і там бойові дії. Але для мене та війна була далекою, а для моїх учнів - не реальною.
А потім загинув випускник нашого закладу. Війна, яка була десь там, прийшла горем до нас. Ні, ми не стояли осторонь до цього, ми волонтерили. Зносили теплі речі, в'язали шкарпетки й рукавиці, плели маскувальні сітки, пекли пироги й збирали кошти на потреби захисників. Але й уявити не могли, що війна прийде в наше місто. В день повномасштабного вторгнення військ рф я йшла на роботу до своїх сонечок. Але не дійшла.
В наше місто ввірвалися ворожа орда сотнями військової техніки та озброєними до зубів солдатами. Вони заполонили вулиці міста, перекрили сполучення, отаборилися в адмінбудівлях, на високих будинках з'явилися снайпери, що стріляли без попередження.
Через кілька днів окупанти, мов саранча, перетворили місто фестивалів на місто-привид: розграбували магазини, склади й аптеки, зробили собі "лігвища" на цегляному заводі й шоколадній фабриці, повикрадали автівки й іншу техніку в людей та на підприємствах. Викрадали людей. Стало небезпечно виходити з дому.
Розстріляли на вулиці жінку й вона лежала посеред дороги кілька днів, бо вороги вчиняли стрілянину по тих, хто намагався її прибрати. У гаражах та в приміщенні залізничного вокзалу вони зробили катівню. Там утримували полонених містян та знущалися з них. Було страшно за себе й свою сім'ю, страшно за вихованців.
За кілька зелених коридорів частина людей з міста виїхала. Виїхали й мої учні, на жаль, не всі. В дім до одного хлопчика зайшли кілька недовояк. Направивши на дитину автомат, стали щось запитувати російською мовою. А дитина взагалі погано розмовляє, мало що усвідомлює й зовсім не розуміє російської. Батьки хлопчика стали пояснювати, що в нього інвалідність. Як обійшлося без стрілянини, відомо одному богу. Зрозуміло, що й до сьогодні хлопчик боїться різних звуків, незрозумілої чужої мови, людей у формі.
Життя в окупації залишило глибокі шрами. Зруйновані й спалені будівлі, вбиті й закатовані люди. Травмовані душі вцілілих.
Я не забуду дуло автомата, напрямленого в мій живіт, порожні скляні очі російського солдата, прильоти снарядів неподалік мого дому, шелестіння уламків по шиферу даху, вирвані ударною хвилею двері. Пам'ятатиму, як тиждень їли лише страви з кукурудзяної січки, бо не лишилося інших продуктів.
Як шукала ліки, бо донька застудилася, сидячи в сирому погребі, ще й я онкохвора й маю регулярно приймати терапію. Як під обстрілами вели її в лікарню, а через кілька днів ту лікарню впритул розстріляли з танка.
Я знаю, як пахне та звучить війна, як величезні танки їздять з блискавичною швидкістю, як свистять ракети й снаряди над головою. Такі звуки й запахи тригерять. Тепер знайома з війною не з кіно. Я робитиму все від мене залежне, щоб підтримати ЗСУ й наблизити Перемогу.