Симоненко Єгор, 11 клас, КЗ «Чугуївський ліцей №1 імені І.Ю. Рєпіна» Чугуївської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іващенко Наталія Володимирівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Той самий ранок» - тепер так ми з друзями називаємо дату 24 лютого, яка змінила наші долі назавжди. Замість звичного дзвінку від учительки, з якою ми їхали напередодні з міста-фортеці всього Сходу - Харкова, цей день почався з вперше почутих звуків вибухів за вікном, які й стали «музикою» справді страшних перших днів повномасштабного російського вторгнення. Я хочу розповісти про ті 10 діб та почуття, якими вони були переповнені: про надію, страх, розчарування, що змінювалися з кожним черговим ударом по серцю мого рідного міста - Чугуєва.   

На диво, розриви перших ракет не лякали, а тільки змушували швидше почати шукати інформацію про те, що відбувається.

Сонячна погода вперше за весь лютий тривала цілий день, поки над містом поступово зникала чорна, смертельна кіптява. Хотілося вірити, що небеса самі дають знак, що скоро все повернеться до звичного укладу життя. Війна стрімко наближалася до кордонів містечка, у якому хтось поспішав знайти прихисток деінде, тому поспіхом збирав речі; інші ж не хотіли покидати власних осель, бо  сподівалися на прихильність долі.

Той день ніби назавжди застиг у часі, де люди ще не встигли зрозуміти всіх страждань війни, не було довгих днів без світла та сповіщень про загибель близьких.

Проте це не могло тривати вічність. Наступного ранку мало що допомагало зберегти позитив перших годин. Усе більш тривожні звістки приходили з фронту, який насувався, наче снігова лавина. Ми з батьками ще встигли купити останні продукти, які вже незабаром зовсім зникли з полиць магазинів. Над містом знову й знову було чути гуркіт літаків, ракет, які транзитом прямували до Харкова.

Поширювалися плітки про небезпеку дороги до міста, що виявилися правдою. Так виникла наша «Дорога смерті».

Вибухи в наступні дні, загарбницькі колони, що цілими вечорами прямували вздовж маленької фортеці Чугуєва пригнічували все сильніше. Складалося відчуття, ніби окупація буде неминучою, тож нам довелося ховати все, що могло б продемонструвати патріотизм. Звісно ж, викинути прапор чи мої історичні книги нам було не під силу, тож вони досі зібрані в окремій скриньці в моїй шафі.

Попри чутки, місто «жило» далі: прибирали сміття, розчищали завали, даючи сміливцям можливість вирватися з маленької зони безпеки та відправитися на пошуки нового дому, з надією, що він буде лише тимчасовим. З полиць остаточно зникли всі продукти, що не могло не вплинути на моральний стан. Найбільш відчайдушні мешканці ринулися шукати пусті пляшки, щоб приготувати запальну суміш для «зустрічі»  із загарбниками.  

Лише зараз розумієш, що це могло привести до моторошних наслідків, проте тоді в серці зародилась нова думка: замість «дихати» тепер було чути «боротися».

Безсонні ночі, постійна перевірка соціальних мереж і, головне, щира віра в незламність народу стала новою надією, яка  була вже майже втрачена. Головною причиною цього ентузіазму були люди, звичайні мешканці нашого міста, яких я зустрічав щодня, проте не приділяв їм належної уваги: ось поспішає вчителька, з якою ще кілька днів тому сперечалися через оцінку, яка вмить стала такою неважливою; вітаєшся з сусідом, який прибирав сніг, аби підтримувати довкілля в належному стані навіть під час кривавого протиборства; тихо радієш, коли знову бачиш рідний прапор на стінах школи…

Різке почуття найбільш ніжної любові до рідного краю в ті дні було голоснішим, аніж звуки ворожої авіації, що пролітала просто над Чугуєвом.

Саме воно розвінчало найглибші переживання, бо вже тоді знав: ми переможемо. І наша перемога полягатиме не тільки в радісних зведеннях з фронту, а найважливіше в тому, що ми тут. Ми живі. Що всі хвилини занепаду духу будуть змінюватися щастям, коли чергова зустріч із знайомим нагадає про те, чому звичне містечко стало невідʼємною частиною душі.

Життя вже давно змінилося, але шрами залишилися.  Війна, на жаль, вже стала звичним сьогоденням, від якого не втекти.

Але ті дні так само лишаються в памʼяті, бо вони розділили долю на «до» та «після»,  як символ розбитих надій минулого, як фактор, що змусив швидко подорослішати. Емоції, які я відчув протягом перших днів війни, лишатимуться для мене не тільки найбільш відчаєм, але й знаком того, що надію віднайти можна завжди - варто лише більш уважно подивитися.