Іващенко Анастасія, 9 клас, Овлашівський заклад загальної середньої освіти І-ІІ ступенів Роменської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Козиренко Надія Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четвертого лютого це жахливий день для всіх українців. Вже понад тисячу днів триває війна, війна, що змінила життя для всіх, війна, яка забрала тисячі, а то й мільйони людських життів, забрала веселе та незабутнє дитинство дітей. Кожен з цих днів став жахливим та в той час й корисним урок та випробуванням на стійкість. Зараз кожен з нас має пройти цей шлях, це не тільки шлях болю і втрат а ще й сили духу, відродження та незламності.

Для мене ця війна також стала великим випробуванням. З перших днів війни моє життя змінилося.

Те, що раніше здавалося мені важливим, втратило свою цінність на фоні цих жахливих подій, які охопили країну. Кожного дня всюди була лише одна тема для новин та розмов, тема про загиблих, окупацію, обстріли та катування над людьми. Все це стало частиною моєї буденності. Я памʼятаю той жахливий ранок, коли рано вранці я та моя родина  прокинулися він дзвінків та нескінченних повідомлень. Люди були шоковані, у всіх була страшенна паніка, але мій тато відреагував інакше.

Тоді тато сказав нам: «Я не можу залишитися осторонь». Тоді я не розуміла, що це буде означати для мене та моєї родини, але дуже добре розуміла те, що відпускати тата буде дуже важко.

Перші ночі без тата були найважчими у моєму житті, мою голову заполонили думки про те чи зможу я знову побачити його? Що далі буде з нашою країною? Та чи зможемо ми вистояти? Згодом я зрозуміла, що я не мою права лише боятися. Я та моя родина, так як і багато інших родичів в Україні мусили підтримувати один одного, та не опускати рук, ми всі мали надію лише на краще. Жити під час війни це постійні очікування. Ми чекали на дзвіноки від тата, він завжди розповідав про новини з фронту, ми завжди раділи його короткому повідомленню «У мене все добре». Кожен день, коли від тата не було ніяких звісток, здавалися для мене нескінченними. Але не дивлячись на страх та переживання, я завжди відчувала і відчуваю гордість.

Мій батько бореться за те, щоб ми могли вільно жити у вільній країні. Саме це дало мені сили не падати духом та не опускати рук.

Школа та тренування вже не були такими веселими, як раніше. Здавалося, що весь світ навколо мене втратив свій сенс та значення. Війна навчила мене цінувати кожну маленьку цінність, посмішку мами, гарні очі сестри, теплі руки бабусі та міцні обійми дідуся. За ці всі 1000 днів війна змусила мене подорослішати та зрозуміти, що життя не завжди йде за планом. Я навчилася не боятися труднощів, адже маю дуже гарний приклад тата та багатьох український воїнів, волонтерів, які не зважаючи на втому, продовжують боротися за нашу країну.

Мене та мільйони дітей ця війна навчила бути вдячною. Вдячною за кожен тихий день, коли моя родина може бути разом.

Бути вдячною тим, хто допомагає армії й переселенцям. Я зрозуміла, що навіть у такі важкі часи всі ми маємо залишатися людьми та й допомагати один одному, щоб не сталося, ми маємо допомагати. Зараз у мене є лише одна велика мрія. Я мрію про той день, коли мій тато повернеться додому і я зможу зустріти його без страху та сумнівів. Я знаю і розумію, що попереду ще багато викликів, але я і всі ми віримо, що наша перемога буде-питання часу.  

Ми вже показали всьому світу, що ми є сильний народ, який готовий боротися за свою свободу та незламність.

Ця війна залишила всій великий слід на кожному з нас. Проте я переконана в тому, що ми вийдемо з неї ще сильнішими та сміливішими. Ми стали свідками та творцями нової великої історії. І хоч цей шлях є дуже важким, я пишаюся і буду пишатися тим, що живу в Україні, яка з кожним днем бореться за своє велике та щасливе майбутнє. Слава Україні!