Анна Фалес носить дитя під серцем. Вона поїхала з Києва, коли бойові дії наблизилися до її домівки, а лікарня, де спостерігали вагітність, перетворилася на військовий шпиталь. Її  чоловік долучився до лав ЗСУ, щоб захищати країну.

Звуки газової колонки у квартирі лякають мене настільки, що я аж підстрибую

Я прокинулась 24 лютого о п’ятій годині ранку, мені здалося, що хтось із сусідів кричить дуже голосно. Я зняла телефон з зарядки і прочитала про вибухи по всій країні.

Дивилась у вікно, бачила багато людей, які з речами сідають у автівки і їдуть. Тоді розбудила чоловіка і сказала: «Ваня, здається, почалася війна».

Ми вирішили зберігати спокій, слухали інформацію з офіційних джерел, там йшлося про те, що росіяни обстріляли військові об’єкти. На той момент не було жодних ударів по житлових будинках та мирному населенню. Тож ми вирішили не панікувати, бо все під контролем у нашої держави, під контролем у ЗСУ.

І ми пішли до лікарні. В той день я мала з’явитися на плановий огляд, бо ми чекаємо дитину. Коли йшли, почали нервувати, бо побачили шалені черги до банкоматів та супермаркетів. А у медзакладі нікого не було включно з тим лікарем, до якого ми прийшли. Нам сказали, що тепер тут військовий госпіталь, і мене оглянути не зможуть.

Ми провели певний час в укритті нашого будинку, і це, м’яко кажучи, не сприяло спокійному життю. Коли почалися активні бої в Гостомелі і наступ на Ірпінь, а від нашого будинку до них десь три кілометри, стало чутно постріли, вибухи, звук літаків, сирени. Це дуже лякало!

Тому ми вирішили поїхати на Західну Україну до родичів.

Мабуть, найемоційніший момент від початку війни для мене – це коли ми їхали з Києва. Ми вийшли з будинку, почали складати речі в автівку, а консьєржка каже: «Куди ж ви їдете, хіба не чуєте, сирени виють?» Тоді ми завагалися: їхати чи ні? Можливо, безпечніше залишитися? Насправді на це питання не існує правильної відповіді. Кожен обирає для себе.

З міста ми їхали також під звуки сирен. Годинами [стояли] у великих заторах, в постійній напрузі. Відчуття, наче ти зробив вдих, а видихнути не можеш.

Зараз я працюю віддалено, а чоловік втратив роботу через війну. Він звернувся до військкомату, щоби долучитися до ЗСУ.

Зараз я почуваюся у відносній безпеці. Тут не чутно літаків, тут немає вибухів. Проте у нас є газова колонка у квартирі, часом її звуки лякають мене настільки, що я аж підстрибую.

Я думаю про гірший варіант розвитку подій, але сподіваюся на кращий! Я мрію повернутися додому, у Київ.