Ярмак Владислава, 11 клас
Лемешівська ЗОШ І - ІІІ ступенів Яготинської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Клименко Любов Іванівна

Війна. Моя історія

Війна… Раніше я думала, що про неї я буду знати лише з сторінок книг чи кінофільмів. Але мій світ змінився ще у 2014 році. Саме тоді для мене розпочалася війна. Саме тоді мій рідний Торецьк був окупований. І замість того, щоб проводити весну і літо з друзями під теплим сонечком, я сиділа у сховищі. Коли я чула свист і гучні вибухи, я не зовсім розуміла, що це. Батьки заспокоювали мене і казали, що то грім. Хоч я і була маленькою дитиною, але все ж розуміла, що це не грім, бо на вулиці світить яскраве сонечко. Коли наше місто звільнили, все ніби наладилося, стало покращуватися. На жаль, це було недовго. Взимку 2014 року батьки змушені були відправити мене на пів року у Київ до родичів. Мені було страшно залишати рідний дім, але ще страшніше було жити в холодній квартирі, бо через обстріли у місті пропало тепло і водопостачання.

Влітку 2015 року я повернулася додому. Життя повернулося у місто. Звичайно, час від часу були обстріли і були проблеми з водою. Але це не заважало жити нормальним життям: спілкуватися з друзями, ходити до школи. Я навіть стала звикати, що інколи земля здригалася від вибухів. Але ми всі вірили, що наші захисники не допустять ворогів у місто.

У січні минулого року всі соціальні пабліки почали «гудіти» новинами про масштабний наступ росії. Багато людей не вірили цьому, а, може, просто не хотіли вірити. Адже нормальна людина не могла повірити, що у ХХІ столітті можуть бути божевільні, які хочуть війни.

24 лютого я прокинулася від дуже гучних вибухів. Це були набагато сильніші вибухи, ніж я чула раніше. Зв'язку не було. На вулиці було багато людей. Біля магазинів стояли величезні черги. Перші години я погано усвідомлювала, що це була справжня повномасштабна війна. Ми до останнього надіялися, що це ненадовго. Але потім зрозуміли, що потрібно залишати місто, поки ще є можливість. Я до цього часу пам’ятаю день від’їзду. Тоді я прощалася не тільки з рідним домом, тоді я прощалася з своїм дитинством…

У квітні минулого року наша родина переїхала в Лемешівку, мальовниче село на Київщині. Мені подобається село, тут красива природа, привітні люди, я знайшла багато друзів. Я спокійно сплю, у нас тепло і затишно, у мене все добре, але… Але як іноді хочеться пройтися улюбленими місцями рідного міста, зустрітися з друзями… На жаль, зараз це неможливо.

Мені сумно і боляче, що тисячі дітей, так як і я, змушені бачити свої рідні місця лише уві сні.

Я вірю, що я обов’язково повернуся в Торецьк! Я вірю, що наша перемога близька! Я вірю в наші ЗСУ!

Слава Україні! Героям слава!