Наталя Василівна вдруге за своє життя була змушена переїжджати у нове місто, щоб врятуватись від війни

До 2015 року я жила у Маріуполі, де до декрету працювала на заводі ім. Ілліча. Коли росія вперше вдарила по житловому району мого міста, я зі своїм маленьким сином вирішила виїхати з Донецької області в Запоріжжя. На той момент я їхала якомога далі від зони АТО - для фізичного та емоційного здоров'я своєї дитини.

Коли росія почала повномасштабне вторгнення на Україну і бойові дії були за сорок кілометрів від Запоріжжя, я переїхала жити в Івано-Франківськ. Всі наші рідні й велика дружня сім'я залишилися в Маріуполі та Волновасі – ці міста першими постраждали від агресора.

Зв'язку з рідними не було, а згодом ми з сином почали дізнаватися, що наші рідні по черзі гинули й помирали від цього лиха.

Ворожий снаряд вцілив у будинок моїх батьків, який вони самі будували багато років. Через три тижні добрі люди допомогли вибратись татові з окупованої вже на той час території. Він був змушений проїхати три країни, щоб дістатись до нас в Івано-Франківськ. У місті я знайшла йому житло, за яке я маю платити майже всю свою місцеву зарплату. Виплати ВПО я не отримувала чотири місяці, як з'ясувалось, із-за якоїсь помилки в базі.

Мій тато вмить залишився без житла і дружини. Не кажучи вже про те, що він, як художник, лишився всього свого творчого майна, нажитого за багато років.

Раніше нам фінансово допомагали мої батьки, але тепер тато сам лишився всього. Наразі моя дитина навчається в художній школі, за яку треба платити й купувати туди матеріали. Татові я теж купляю художні матеріали, бо так він відволікається і заспокоюється.

Я вдруге була змушена починати життя заново з думками про те, що я так і не змогла надати своїй дитині хоча б більш-менш забезпечене життя.

Мій син спав на надувному матраці, який потрібно було підкачувати вночі.

Коли ми купили йому ліжко і воно трохи зламалось, у нього стався нервовий зрив.

До війни я працювала майстром манікюру в Запоріжжі. В Івано-Франківську я теж працюю за цим фахом.