Євстратенко Поліна

11 клас, Єланецький ліцей №2

Вчителька, що надихнула на написання – Пагор Світлана Михайлівна

Війна. Моя історія

Звичайна зимова ніч. Морозно. Зоряно. Передчуття прекрасного надходження весни. І раптом… Що це? Вибухи. Пожежі. Страх. Невже всі сподівання на щасливий день зруйновані? Що сталося? Війна. Війна, яка дивиться мені в очі. Чому? За що? Я чула це слово від прабабусі. Гіркі спогади, трагічні моменти. Невже це доведеться пережити і мені, дитині ХХI століття? Адже в мене було щасливе життя разом з родиною, з чудовим передчуттям весняного повітря.

Що може бути кращим за щасливу родину? Тільки родина. Але наше щастя було зруйноване. Зруйноване війною. Мій тато став на захист нашої держави. Усе моє життя змінилося в одну мить. Життя без батьківської опори і підтримки стало реальним. До кого пригорнутись? З ким порадитись? Від кого чекати допомоги?... Тільки відстань…Довга відстань між мною і татом. З часом бажання якнайшвидше побачити тата стало лише моїми мріями. Минали дні, тижні, місяці, а зв'язок з батьком можна було встановити тільки у телефонній розмові. Найскладніше було татові, бо він не дома, він не з нами.

Розмовляючи зі мною кожного дня по телефону, тато давав батьківські поради, робив усе, аби я відчувала його присутність у своєму житті.

Я розумію, що в цій ситуації треба радіти, що моя родина може підтримувати зв'язок з воїном, і це найголовніше. Я вважаю, до такого життя неможливо звикнути, але треба. І таких треба дуже багато. Я досі відчуваю присутність батька вдома, навіть іноді чую його кроки. Пам’ятаю, як тяжко було в перші дні війни. Налякана, зі страхом в очах мама ціною свого життя повинна захистити своїх дітей. Крім цього, думки в її голові були тільки одні: “Де він?” “З ним все гаразд?” “Чи не замерз?”. Але вона справлялася і по сьогоднішній день залишається для нас із братом і мамою, і татом. Згодом страх, безсилля, гнів, нерозуміння того, що відбувається — все це перетворилось на бажання всіма силами допомогти батьку, нашим воїнам якнайшвидше здобути перемогу. І я зрозуміла: допомагати країні- мій обов’язок.

Найменше, що може зробити моя сім’я, це допомогти людям з обмеженими матеріальними можливостями пережити цей жахливий час. По-перше, це і переказ коштів, і передача теплих речей, їжі тощо.

По-друге, ми не забуваємо про те, що є люди, у яких немає домівки через війну або навіть рідних та близьких, через що вони лишилися опори.

Мені дуже хотілося б, щоб усі наші воїни повернулися додому, до своїх сімей, бо родина - їх головна опора, задля якої вони і виборюють перемогу. Ми маємо бути для них підтримкою, і тоді ніщо не зможе нас здолати. І точно так само, як мій тато давав мені свою любов, ніжність, коли я відчувала батьківське крило, я хочу дати йому все це зараз, намагаючись усіма силами підтримати його - мого наставника, мого героя. Він того вартий. З такою сильною нацією ніякий ворог не зможе впоратись, адже наші воїни гордо ідуть до перемоги.

І ми з гордістю можемо сказати: Слава Україні! Героям слава! Перемога буде за нами!