24 лютого була на роботі. Саме недалеко від моєї школи пролунав вибух: клуби диму, понівечені тіла людей, запах смерті, страх в очах людей, крики. Як дісталася додому не пам'ятаю. Чотири місяці під окупацією, ніякої гуманітарної допомоги, страх, холод у підвалі, відсутність світла, газу, питної води, страх за життя неповнолітнього дитини. Без хліба були два з половиною місяці.

Поїздка за хлібом - це" дорога життя", коли мчишся, а навколо лежать бездиханні тіла або частини тіл. Транспорт розстрілюють разом з мирним населенням, а ти мчишся та молишся, аби дістатися назад додому, бо там чекають на тебе твої рідні. Коли вперше, після довгої відсутності, привезли хліб я по справжньому відчула смак, запах і ціну хліба. Я згадала розповіді дідуся про війну, коли був у полоні.

Шок від того, що на твоїх очах авіація нищить твою будівлю, поранений чоловік, стікаючи кров'ю, намагається тушити полум'я, а потім бачимо, що ми безсилі і починаємо боротися за власне життя. Пили воду, яку збирали у ємність, їжу готували на багатті. Психологічно і фізично наше здоров'я підірвано. Живемо всі разом, але в чужому будинку і за півтори тисячі кілометрів від своєї маленької Батьківщини. Коли зайшли наші війська і вивезли пораненого чоловіка, це дуже запам'яталось. До війни працювала вчителем. Моя пам'ять - це спогади про трагічні події.