Мерзлякова Христина, 1 курс, Білоцерківський фаховий коледж сервісу та дизайну

Вчитель, що надихнув на написання есе - Старовоїд Діана Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

4 ранку, діти кидають петарди на вулиці. Чи це не петарди? Я прокидаюся від шуму у дворі, в автівках спрацьовує сигналізація, у всіх будинках вмикається світло. Мамі зателефонувала моя хрещена, але слухавку взяла я:
– Христю, збирайте речі, війна почалася, виїжджайте звідси, у Києві літають безпілотники, танки їздять по вулицях. Все буде добре, я пішла інших попереджати.

З цього моменту життя стало темрявою.

День 2. Новини стали для мене всім. Ми виїхали в село за 15 км від міста. Краще не стало. Кожної ночі обстріли, я бачу, як на трасі щось горить, на полях висадилися десантники, почалася стрілянина. Було страшно: мене від сім'ї відділяли якихось 500 метрів. Почався некритичний стан апатії, навчання не було, друзі роз’їхалися хто куди, я не знала, куди себе подіти і кому розповісти, що відчуваю.

Мама не любить слухати мої істерики, тому справляємося самі.

Пройшов близько місяця. Я в кімнаті на другому поверсі, мама квапливо наливає воду в бутлі, пише на руці сестри групу крові та ім’я. Не розумію, навіщо.
– Бери ліхтарик, біжи в підвал, швидко!
Сидячи в підвалі (я б не назвала це місце підвалом – сире приміщення з картоплею і стелажами, які ось-ось рухнуть), я дізналася, що на нас летять літаки бомбити місто. Вперше я почала ридати і сильно захотіла жити, почала молитися, хоча до цього була атеїсткою. Боялася померти під завалами, боялася за свою сім'ю.

Через кілька хвилин почувся гучний звук літаків, потім вибухи, але вони були далеко від нас. Після цього я не могла спати, панічні атаки й сльози стали звичними. Якось заснула в куртці та джинсах.

Іншого дня (не хочу його згадувати) тато дав мені бінокль і сказав піти розвіятися, подивитися на краєвиди. У нас чарівне село, частинка Карпат, і є одна висока гора. Я та мій друг, який приїхав, пішли туди. Через 30 хвилин ми помітили людей знизу, але не надали цьому значення. Секунда – дзвінок: мати друга кричить:
– Тікайте з гори! Що ви там робите під час війни?!

Ми швидко спустилися, нам ніхто не сказав, чому це було небезпечно. Того вечора тато почав розмову, після якої життя стало ще темнішим:
– Ти могла б померти. На вас цілилися військові з автоматами, подумали, що ви диверсанти. Слава Богу, вас вчасно помітили і змусили спуститися.

Мій теплий чай з апельсином впав на килим. Я не могла заснути цієї ночі, думаючи: чи було б боляче померти від кулі в серце?

Не злічити, скільки разів у мене були напади істерики в дні без світла, зв’язку, води. А сусіди говорили, що вибухнула Запорізька АЕС (це була дезінформація). Кожен день – нове випробування: вибухи, літаки, темрява... Ненавиджу темряву.

У час без зв’язку читала підручник з історії України за 8 клас. Мене здивувала роль Росії, адже ще з 1600-х років вони намагалися нас знищити як націю. Є й свої плюси: навчання покращилося, НМТ вже не лякає.

8 липня. Приїхала до Києва з подругою. Все спокійно, сонячний день. Раптом у телеграмі:
– Обухівський район, в укриття!
Ми були там, але вже виїжджали. Через 5 хвилин пролунали гучні звуки – збивають ракети. Зупинилися біля магазину АТБ, і прямо над нами збили ракету. Ми дивилися в синє небо на чорну хмару диму. Година потому – в новинах з’явилася інформація: вулиця, якою ми їхали годину тому, зруйнована вщент, автомобільна траса, де ми були, під завалами.

Лікарня Ахмадит, яка витягла мене з могили й вилікувала від тяжкої хвороби, – її не стало. Лікарка, яка мене лікувала, загинула в одну мить.

Зміни назавжди відбулися в моєму житті. Ситуацій багато, але однієї ночі не вистачить, щоб їх усі розповісти. Ми ніколи не забудемо. Які ми братські народи? У мене стало більше проблем, менше віри в людяність. Одна темрява, яка огортає будинки, як вогонь. Знаю точно: я не забуду. Я буду кричати про події в моїй країні. Життя – бумеранг, і буде правосуддя.