Олексієнко Роман, 10 клас, Комунальний заклад "Дашковецький ліцей Якушинецької сільської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Слободиська Світлана Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Щемливі почуття обвивають мою душу, серце б’ється пташиною, коли я опиняюся в полоні війни. А це ж відбувається щодень, бо мій ранок починається з перегляду новин: турбує, чи є тривога, скільки було прильотів, що знову розбомблено.

Я опинився на такому мінливому, ніким не передбачуваному шляху. І так 1000 днів… Яке сумне мереживо життя…

Війна продовжується, масштаби її жорстокості небачені в історії. Ця страшна потвора обездолила мою Україну. Ріднесенька захлинається від пожеж, руйнувань, втрат. Її затопило море сліз, чорна прірва горя. Як Матінка рідна, так і я, не можу дивитися на жахливо безлюдні міста і села, стерті з лиця землі… Біль, сум, розпач і велика ненависть до ворога. Він примушує мене тремтіти осиковим листочком від сирен, вибухів. І так прикро стає: цивілізація мала б бути основою людського щастя, та в руках московитів стала руйнацією. Нічого не зробиш, квиток у минуле не продається, тому необхідно розуміти, що навіть у темні часи є світло.

Ним стала моя невеличка допомога: участь у ярмарках, плетінні сіток, виготовленні свічок, донати.  А як інакше?

Адже долею даровано мені українців, приклади героїзму, стійкості, відданості яких вражають. Взяти хоча б Вінниччину. Щотижня на щиті повертаються двадцять і більше звитяжців, незламних титанів – Героїв. Серед них і мої  місцеві: Волинець Микола, Кучер Анатолій, Клименко Дмитро, Сидорук Владислав, Мельник Микола.

Обпалює думка від усіх загублених життів, але по-особливому сприймаю загибель Клименка Дмитра. Поруч зі мною упродовж дев’яти років навчання сиділа Клименко Катерина, його донька. Для неї батько був центром Всесвіту. Війна ж забрала разом із ним проникливий погляд її розумних і красивих очей, щиру діамантову посмішку, карнавал мрій…

А скільки ж таких обездолених дітей, скільки ще викрадених у батьків і насильно вивезених у невідомість. Що вже казати про тих, що загинули від нелюдів.

Через вторгнення, звірства московитів мій шлях, моє життя проходить через події часу. Мабуть, справедливо кажуть, що час – умілий злодій: краде у нас золотий запас. Війна забрала насолоду безтурботного і щасливого дитинства, перевернула життя із ніг на голову всіх українців. І це незалежно від віку, роду діяльності, професії, бо ті, хто просто допомагає, волонтерить, воює, ремонтує, навчає, лікує – самовіддані люди.

Мене вразила неймовірна історія, як молодий військовий хірург із Вінниччини Андрій Верба витягнув ворожу гранату з грудної клітини воїна – крижопільчанина.

Прикладів героїзму, порядності, доброти багато. Українці, як я вже переконався, такі. Це що? Ми взяли приклад у рідних соняшників, які повертають голівки до сонця, а коли воно закрите хмарами, туляться один до одного – діляться теплом.

Так і наші безкорисливі, рішучі, безстрашні, готові на самопожертву, для яких доля України – понад усе – воїни ЗСУ, які торують шлях перемоги, ведуть нас усі 1000 днів дорогою надії.

Усім цим зцілюють, переконують, що освіта – єдиний скарб, який ніхто не зможе в нас вкрасти. Вірю, що усвідомлення цього допоможе утвердитися, стати духовним суцвіттям, еталоном нації.

Якщо так, то мрію, щоб вітер більше ніколи не плакав над свіжими могилами воїнів разом  із жовто-синіми знаменами. Нехай кольори нашого прапора побутують у переливах золотої пшениці, в усмішці чистої блакиті неба, символізують силу, велич шляху мирної України.