Яковенко Ольга, 11 клас
ОЗ "Борівський ліцей" БСР
Вчитель, що надихнув на написання есе: Волкова Лариса Петрівна

Війна. Моя історія

24 лютого я прокинулась від гучних звуків. Сльози, страх, паніка, невідомість, почалася війна…

Саме 24 лютого я усвідомила, що почалася війна! Хоча ні, не усвідомила, а зрозуміла, усвідомити я це не змогла… Одне пам’ятаю, було дуже страшно, я не могла нічого робити, навіть їсти, весь день так і пролежала в ліжку, тримаючи в руках телефон, в якому, ледве не в кожному чаті, було написано «Як ви?».

… Почувши вибухи, ми бігли в погріб. Холодно… Троє носків, два светри, зимова куртка та чоботи все одно не спасали від холоду…

Кожного ранку до продуктових магазинів стояли величезні черги. В основному за хлібом, чи за молоком, чи за іншими продуктами, такими, як сірники, макарони, крупи, вода. Щоб дочекатися своєї черги, потрібно було стояти на морозі по годині, дві, а то й більше. На полицях ставало все менше і менше продуктів.

Зранку 7 березня несподівано і швидко зник зв’язок та інтернет. Зв’язок ще можна було інколи вловити на окраїнах доріг. Ввечері доводилось робити світломаскування, жили фотографіями з минулого та з надією, що скоро все буде, як раніше.

Квітень. Паніка. Виїзд. Окупація…

За неділю до окупації мені довелось поїхати за 7 кілометрів від дому. Але й там, сидячи біля лісу, було чути сильні вибухи. Були бої… Про те, що ми були окуповані, ми дізналися після того, як у вікно побачили колону військових машин з літерами «O», «V» та «Z»…

Три тижні мене не було вдома. Всі ці дні у мене було одне бажання – потрапити додому. І ось нарешті…

Я їхала додому, ДОДОМУ!!!

Після приходу цих нелюдів Борову було не впізнати: блокпости, розбиті дороги, в парку окопи, скрізь сміття, але магазини працювали, люди потроху ходили, а найстрашніше – багато чужинців, колон з великими військовими машинами, танками та БТР. Радувала лише природа. Сонце гріло землю своїми промінчиками, а зелені каштани нагадували життя до війни. Все було таке рідне, але й водночас чуже… Боляче було бачити на площі російські прапори, вони були такими гидкими.

Мій рідний двір. На грядці, як зазвичай весною, червоніли мої улюблені тюльпани.

Все таке рідне, домашнє. Нарешті я побачила бабусю і дідуся, я так довго їх не бачила, а скільки їм всього довелося пережити…

Світла не було, воду приходилось шукати… Спати лягали рано, бо робити по темному було нічого.

Я чекала, коли зацвітуть яблука, бо говорили, що тоді закінчиться війна. Дехто чекав, коли розквітнуть тюльпани… Але відцвіли тюльпани, зацвіли яблука, а війна нажаль нікуди не поділася.

Жити без зв’язку та інтернету, без світла та води ми звикли. Але ми не уявляли, як можна звикнути жити під російським прапором.

Кожного ранку над нами літали вертольоти, які привозили поранених на стадіон, а швидкі допомоги забирали їх і везли у госпіталь.

На кінець літа військових значно зменшилося, ми вірили і сподівалися, що це до кращого…

«Смуток охопив мою душу. Здавалося, що життя більше ніколи не буде таким радісним, як було до війни. Здавалося, ніби все закінчилося. Хотілося плакати…всі мої плани та мрії зникли в один день… 24 лютого…Через одну людину, о ні, людиною його назвати точно не можна. Невже в людині може бути стільки негатива, зла, ненависті? Невже людина може бути такою жорстокою, безсердечною, бездушною?.. НЕНАВИДЖУ!

Ще 23 лютого я жила щасливим, спокійним, насиченим життям. Попереду мене чекали перші змагання по волейболу, фестиваль танців, весняні концерти, конкурс по фортепіано, мої перші 15 років… Але тепер, сидячи в сльозах, розумію, що це все залишилось в мирному житті, яке назавжди залишиться в серці. А зараз, я не знаю, чи доживу взагалі до ранку!

Як так? Чому? Навіщо? За що?21 століття… Війна… вибухи… літаки… сльози… біль… страх… окупація… втрата батька. Одне шкода – я тільки зараз зрозуміла, яке щасливе життя було у мене до війни!»