Наталію вражає, що росіяни воюють з мирним населенням – з дітьми і старими людьми. Малеча росте наляканою, люди похилого віку втрачають здоров’я, а ті, хто не може виїхати з-під обстрілів, просто гинуть

Я з Гуляйполя Запорізької області. Я з мамою жила. Тато помер. У мене дві доньки, четверо онуків. Із чоловіком я розлучена.

Війна застала нас вдома. Я зранку встала, пішла поратися, не було жодного поганого передчуття. Сіли з мамою снідати, подзвонила донька й сказала, що війна почалася.

Другого березня почали обстрілювати наше місто, дуже скоро не стало світла, а потім і води. Ми з мамою постійно плакали, не знали, що робити. Ховались у підвалі. Через три дні приїхала донька зі своєю сім'єю. Меншому онуку було лише пів року. Вони потрапили під сильний обстріл. Діти плакали, були налякані, дочка теж.

Спочатку ми виїхали до свахи – за 12 кілометрів від міста. Вона прийняла багато родичів, нас було 18 чоловік: восьмеро дітей і десятеро дорослих.

Діти хворіли, обстріли посилились, і згодом ми всі виїхали у Запоріжжя.

Шокувало те, що обстрілюють дітей, старих людей. У нас було спокійне, тихе життя, а тепер у матері загострилися хвороби, ще й додалися інші. Нещодавно вона лежала в лікарні - була підозра на інфаркт. Вона ж стара людина, постійні обстріли й тривоги підкошують її і без того слабке здоров’я. У мене малий внучок, і коли  починається тривога, він біжить ховатися - усе розуміє. Це дуже важко пережити.

Ми віримо, що зможемо повернутися додому. Хоч ми й живемо в Запоріжжі вже десять місяців, але все це - не наше. Ми щодня чекаємо, коли відженуть ворога від нашого міста. Воно не в окупації, але його постійно обстрілюють. Там весь час гинуть люди, які залишилися. Вони живуть дуже тяжко. Ми чекаємо перемоги й молимося за наших захисників, за нашу Україну.