Алла Іванівна втратила під час війни чоловіка, бігала на роботу в школу під свист снарядів, ховалася в підвалі під час обстрілів і їздила на автобусі, який охрестили «камікадзе». Незважаючи на всі випробування, вважає, що у світі багато добрих людей, а від самотності її рятують подруги.

Я уродженка Свердловська [Должанська]. Пам’ятаю, поїхала до мами під час літньої відпустки. 1 вересня хотіла повертатися, а ходив один-єдиний автобус. Його називали «камікадзе», тому що він їхав дорогою біля берега Сіверського Дінця, щоб не потрапити під обстріл.

Частину дороги проїхала автобусом, а далі попуткою до Макарового, там із подругою просиділи день у підвалі. Коли дісталася додому, у мене розбомбили лоджію, усі шибки повилітали з квартири, сусіди зі сльозами витягали розбиті вікна. Я подивилася на це, позабивала фанерою вікна й пішла до подруги жити, тому що більше не було де.

Під час війни загинув мій чоловік. Він саме приїхав із Луганська на нашу дачу в Макарове, вийшов з автобуса, не встиг сто метрів добігти, і снаряд його наздогнав.

Я теж під бомбардуванням постійно бігала на роботу пішки. Снаряди падали просто на дорогу. Біжиш, дивишся – летить, треба кудись падати навзнак на землю. І в підвалах спочатку ховалися. Ми там часто сиділи, спочатку при свічках, а потім і світло провели. Розповідали про життя, намагалися відволікатися й вірили, що підвал збереже як сховище.

У нас підвал у четвертому під’їзді знаходиться, а я в другому живу. Згодом перестала туди ходити. Потім просто у квартирі знаходила куточок, щоб сховатися. Відкривала вікна на провітрювання, щоб шибки не повилітали. А одного разу, коли посипалися «Гради», у мене хвилею кухню знесло.

У нас на рибгоспі до війни жило 850 чоловік. Район був прив’язаний до Луганська, люди там працювали, було гарне сполучення, автобуси курсували кожні 20 хвилин. Зараз транспорт не ходить, бо живе всього 120 чоловік разом із грудними дітьми. Молодь виїхала, тому що ні роботи, ні перспективи немає.

Я живу в чотириповерховому будинку, на моєму стояку немає жодної людини, тому взимку обігріти квартиру неможливо. Якщо раніше всі квартири були зайняті, люди всі топили, грілися стіни, стеля, підлога, то зараз це нереально, тому що ніхто не живе.

Незважаючи на це, зараз ми живемо спокійно, розмірено. Я пішла зі школи на заслужений відпочинок, працюю в бібліотечній системі, беру участь у самодіяльності, займаюся громадською діяльністю.

Хоч у мене тут родичів немає, але я не відчуваю самотності. У мене є чудові подруги, із якими спілкуюся, які мене ніколи не залишали. Вони підтримують мене, а я підтримую їх.

Я навчилася бачити в людях більше хорошого, не звертати увагу на якісь дрібниці й недоліки, тому що все одно людей більше хороших.