Ще у 2014-му сім’я Марини перебралася з Луганська до Пшеничного, на дачу, яка стала постійним домом. Війна змусила змінити роботу й навіть світогляд. Жінка щодня радіє малому, полюбила життя в невеликому селі, а для дітей хоче всіх благ цивілізації.

Війна змінила в моєму житті все: місце проживання, світогляд і діяльність. До початку конфлікту ми працювали інженерами-будівельниками, а зараз перейшли в гуманітарну сферу.

Пам’ятаю травень 2014 року. Тоді син закінчував перший курс інституту, і ми приїхали на дачу з Луганська. Дитина на той час в інститут не ходила, тому що почалися обстріли й якраз влучили в гуртожиток Педагогічного університету, там були пожежі.

Ми виїхали спочатку сюди. Коли розуміли, що тут не дуже безпечно, я з дітьми виїжджала до Харкова, а мама з чоловіком залишалися й навідувалися до нас. У Харкові ми пересиділи гострі моменти й повернулися. Ми вирішили приїхати в день, у який оголосили перемир’я. Здається, це було 14 лютого 2015-го. Ми приїхали, а тут до 12:00 14 числа летіли снаряди.

Таке відчуття було, що вирішили випустити все, що було, а рівно пополудні все закінчилося. І тиша іноді потім лякала. Складалося відчуття, що це затишшя перед бурею.

У Луганську ми жили у квартирі, а зараз дача стала нашим домом, де ми живемо всією сім’єю. Тут у нас з’явилися собаки, які нас охороняють. Мене влаштовує життя на природі, де є свіже повітря. У місті вже повітря не вистачає.

Зараз я з мамою і дітьми живу тут, а чоловік працює в іншому місті. Хоч у нас усе стихло, але карантин змінив уклад. Добре, якщо ми раз на місяць зустрічаємося, збираємося сім’єю хоч на тиждень. І ці миті найцінніші, коли всі разом.

Найважливіше для мене, що всі цілі, здорові, житло в нас не зруйноване, ми всі разом, сім’я не розпалася. Усе пережите ще більше згуртувало сім’ю. Ми навчилися більше розуміти одне одного. Почали більше цінувати дрібниці, на які раніше не звертали уваги, радіти тому, що маєш на цю мить.

Єдине, про що мрію, щоб діти переїхали кудись у цивілізацію, де є більше можливостей.