У Олени є власний рецепт виживання. Почувши собак, навіть уночі ховалася із сім’єю в підвалі. Їй пощастило переїхати в інше місто по роботі, а ось ставлення деяких орендодавців до переселенців, та й найближчих родичів, засмучувало. Довелося почати життя на новому місці з нуля. 

У 2014 році ми знімали житло недалеко від Донецького аеропорту й чули нескінченні вибухи. Там щодня були бойові дії, а через місяць-два залетіло у квартиру сусіднього будинку. Після цього ми за годину зібрали всі речі на орендованій квартирі й переїхали до моїх батьків. Нас відпустили з роботи, тому що центральними вулицями почали їздити озброєні люди на легкових і вантажних машинах, навіть на звичайних автобусах, які раніше їздили в нас центром.

Нічого не ходило. Машину взяти було не можна, тому що всі сховалися. Я знайшла людину, і на таксі нас вивезли за 30 хвилин. Потім ми дізналися, що в цей же день у сусідній будинок почалися влучання.

А через два тижні обстріли почалися і біля батьків. Спочатку ми чули тільки постріли, потім почало долітати. У нас вибило шибку на кухні. Пам’ятаю, влучили у величезну газову трубу – і стався вибух. Увесь мікрорайон вийшов дивитися, тому що полум’я було з п’ятиповерховий будинок.

Наступного дня озброєні люди з автоматами біля мого під’їзду сказали, щоб ми бігли звідти. Після цього хто в паніці, хто не в паніці почали речі витягати, ліжка, дивани, матраци. А хто просто вдома сидів.

Єдине, що мені запам’яталося про цю дивну війну – якщо гавкають собаки, то це вірна ознака того, що починають бомбити, навіть уночі. Тільки чувся гавкіт, ми вставали, хапали рюкзак, складали необхідні документи – і в підвал. Спочатку, коли переїхали, ще півроку від гавкоту і будь-якого хлопка шарахалися.

Я сиділа і, чуючи ці вибухи, прекрасно розуміла, що підвал – це не укриття, тому що там нічого немає. Виявилося, що в нашому мікрорайоні бомбосховище тільки значилося на папірцях, а реально там був просто підвал без вікон і дверей, навіть без вентиляції. У тому числі без світла й туалету. У такому бомбосховищі я провела два тижні.

Щоб розрядити обстановку під час очікування й не чути вибухи, намагалися говорити на абстрактні теми, розповідати, хто які овочі закривав, анекдоти згадували.

Мені пощастило, з роботи мені дозволили обрати будь-яке місто, де є наше підприємство. Я купила квиток і поїхала з однією сумкою з літніми речами. Коли похолоднішало, пішла в секонд щось тепле купувати. Але довелося все одно несолодко, господарі не хотіли здавати квартиру переселенцям. Це було дуже прикро. Пропонували найдорожче житло.

Війна розставила пріоритети і в стосунках із родичами. Коли сталася біда з моєю родиною, я почала телефонувати. Одні, які чемно усміхалися й були балакучими при зустрічі, найперші відмовилися. А інший родич, із яким я не дуже спілкувалася, допоміг. Люди відкрилися абсолютно з іншого боку, коли прийшла біда, коли це стосувалося страху, життя та фінансів.

У мене досі бувають панічні атаки, адже був якийсь план, кар’єра, не було бажання залишати рідні місця, не кажучи вже про свою квартиру. Зараз не можу з’їздити до родичів, бабусі, дідуся. Тому зараз мрію про мир, благополуччя, квартиру та сім’ю.