Мені 59 років. Три роки тому пішла на пенсію. Мешкала з чоловіком у Маріуполі. Ми мали власний будинок. У ньому все було зроблено до ладу. Ми і двір облаштували. Я посадила сад. А другого квітня було пряме влучання у наш будинок. У той момент чоловік знаходився у ньому. Його засипало осколками. А мене, доньку, зятя й восьмирічну внучку завалило в підвалі. Ми вижили. 

У нас дві доньки. Обидві виїхали у Польщу. Я живу у знайомих у Києві. Зять поїхав в інше місто. Ми виїжджали з приватним перевізником. Гроші збирали всією родиною. Я добиралася до Києва через Литву й Польщу. 

Поки були в Маріуполі, збирали дощову воду. Готували на мангалі, якщо не було обстрілів. Однак такі затишшя траплялися рідко. Нас постійно бомбили – ми сиділи в підвалі. Там були деякі запаси їжі. Це нас врятувало. 

Я навряд чи позбудуся стресу, бо більше немає будинку, немає дітей поряд. Живу в постійному страху. 

Те, що колись я вважала дуже важливим, уже не має значення. Не знаю, як складеться моє життя. Просто чекаю, коли Маріуполь повернеться до складу України. Складно залишитися без житла. Ми вже не зможемо купити квартиру. 

Я бажаю всім людям на землі миру і здоров'я. Головне, щоб не було війни.