Лякса Данило, 15 років, Луганська ЗОШ I – III ст., смт. Луганське

Есе "День, коли почалась війна"

Війна… Це слово шалено озивається і досі у моєму серці, хочеться крикнути: «Чому і за що приготувала доля такі життєві випробування?!»  Я ніколи і подумати не міг, що ця подія торкнеться мене, мою родину, близьких, друзів, родичів, країну.

Коли почалась війна, мені було вісім років. Я жив у невеличкому селищі Луганське Донецької області. Події, які відбувалися в 2014 році, змусили швидко подорослішати мене, моїх друзів. Рятуючи наші життя, нам прийшлося покинути рідні домівки, звичайний спосіб життя та звикати до всього іншого: чужого міста, нової школи, непривітних однокласників. Це був переломний момент у моєму житті. 

Усі мрії, сподівання, думки про велике майбутнє зникли з першими пострілами. Потім бомбосховище та знесилений бабусин голос: «Тримайся, внучечку, усе проходить, колись і це пройде».

Війна – не мати, нікого не жаліє, ні жінок, ні дітей, ні людей похилого віку. Люди, які вже пережили війну, ніколи її не забудуть, і я її не забув. І стерти з пам’яті не зможу.

Навіть, повернувшись до рідної оселі, у рідненьке село, мене проймає жах до кісточок через те, що прийшлось пережити мені, моїм родичам та близьким мені людям. Ніколи не вийде із пам’яті цей від’їзд під постріли, тем паче багаття біля будинку через відсутність світла й газу. Ночами, як і раніше, буду чути гуркотливі розриви бомб, перелякані крики людей, страх, постійний біль у грудях.

Війна змінює людей та цілі епохи, ламає людські долі, характери, калічить душі, тіла, впливає на хід історії, змушує замислитись над вічним. Неможливо залишатися осторонь. Дуже боляче дивитись на те, як мати втрачає дитину, дружина – чоловіка, сестра – брата, коханого хлопця.

Дуже дивно, що в ХХI столітті, у вік інновацій та стрімкого розвитку сталося таке страшне лихо. Навіть читаючи тему війну у творах українських письменників, співчуваючи й переживаючи за героїв, я й уявити не міг, що побачу це воєнне лихоліття своїми очима.

Як це дивно не звучало, але війна об’єднує, гуртує людей, нагадує нібито, що настав час забути про чвари і згадати, що ми всі побратими однієї неньки України.

Отож, зупинімося! Єднаймося заради нашого життя, адже воно таке прекрасне, мрій, сподівань! Цінуйте те, що в нас є, а є в нас найцінніше – життя і наша родина.

     Кажучи про це все, хочеться сказати священні слова із гімну України:

«Душу й тіло ми положим за нашу свободу.

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,

В ріднім краї панувати не дамо нікому;

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу.

І покажем, що ми, браття, козацького роду».

На сьогодення мир для мене – це ясне, сонячне небо, спокійний бабусин голос, тиша та спів пташок за вікном без пострілів гармат, дитячі усміхнені голоси та впевненість у завтрашньому дні.