Рослякова Ксенія, 11-б клас, Перша міська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання — Мех Алла Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

І кожен день, і кожну ніч ти втрачаєш себе,

забувається все, що було тобі колись рідним, немає більше нічого, ні спогадів, ні причини для радості...

прогалина у пам'яті, а що ж буде далі?

І ти знову йдеш холодною вулицею відштовхуючи ногами листя, яке примерзло із-за морозу до мокрої землі, мерехтить, той забутий ліхтар й ти витираючи соплі перемішані разом зі сльозами повертаєш на ніби знайому стежку "додому".

ДИТИНСТВО

О, мій рідний Харків, давно тебе не бачила, з вчора, бо мама сказала швидко йти додому, спати, а сьогодні ранок, ми з тобою знову будемо грати, по зелених лугах, зі звучанням маленьких горобців...ти такий рожевий увесь, знаєш, і ти схожий на велике рожеве небо, з якого ллє рожевий дощ.

СПОГАДИ

Але у ту середу тебе якось підмінили, це був не ти, ти дуже сильно плакав, але хто ж тебе образив ?

24.02.22

Роздавались страшні звуки, невідомо звідки, я лежала поруч з мамою, з кожним шурхотом я все ближче і ближче притулялась до неї, бо з нею було не так лячно, з під ковдри у мене стирчав лише ніс, а ноги пробирав якийсь холод.

ВІЙНА

Було чутно цілий ранок, як хтось стріляє, хоч я і не пам'ятаю ці звуки добре, але підсвідомість нагадує мені страшні, різкі стукотіння, наче якась пташка своїм дзьобом сучить тобі по голові й хоче дістати все, що там є. Зранку я взяла тільки 2 пачки соку, це перше що спало мені на думку, і ми поїхали до бабусі. Кожну тривогу ми спускалися у підвал будинку, там наче було тепло, але я не розуміла навіщо, ми там ховались.

Нам з дідом подобалось підійматися з підвалу по сходах на 12 поверх і дивитися вниз з балкона, але краєвид не був, як раніше...все небо блимало яскраво-червоним, жовтогарячим та деколи виблискувало синім. Заплющте очі...спробуйте уявити щось гарне, коли чуєте тільки гучні звуки...страшно...а коли дивишся на це, хоч якесь є зображення перед очима. Ми спустились знову униз, мої ноги замерзли, але дідусь взяв інші шкарпетки, а ті ми повісили на покриту іржею, але доволі теплу трубу, яка несла гарячу воду у будинок, і там, у підвалі я зустріла "її" - маленьке дівча, років 5, її кучеряве, трохи коричневе волосся, яке було непричесане та очі які дивились на мене з переляком. Ми познайомились і провели 3 вечори разом, потім ми з бабусею і дідом перестали ходити у підвал. Хоч на горі було не так спокійно, але бабусі було доволі важко по здоров’ю кожен раз спускатися і підійматися по сходах, тому ми щільно закривали двері, щоб не було чутно звуків, хоч це і не допомагало.

Через деякий час я переїхала до іншої бабусі, там наче було все рідніше, бо там я провела усе дитинство..., але

кожен день, кожен ранок, кожну ніч були чутні гради, ми під них прокидалися і засипали,

а вони супроводжували нас до кінця...ніч, вибух воєнної підстанції, яка була неподалеку, всі підскочили з ліжка, зібрані валізи, зведена машина, бувайте.

-Але ми ж повернемось, правда?

МИНУЛО 3 ДНІ

В березні нас тепло зустріли Черкаси та тут ми почали наче нове життя.

Але у моїх мріях, спогадах та снах той найулюбленіший Харків, в якому я назавжди буду вдома. Чи справедливо коли тебе лишають дому? Ні, хотілось би мені сказати, але туди я більше не повернуся.