«Діти сидять, дивляться на свічку і згадують мультфільми»

Я – бабуся-опікун. Зі мною проживають двоє неповнолітніх дітей сина, один з яких інвалід дитинства.

Батьки мої приїхали до Гранітного з Пермської області, де я народилася. 1961-го пішла в Гранітному в 1 клас, закінчила 10 класів. Пропрацювала 30 років листоношею. Робота мені дуже подобалася й подобається до сьогодні, але я вже на пенсії. 

Так вийшло, що ще до війни я стала опікуном. Моїх онуків мати кинула в Донецьку. Костик, йому було 3,5 роки. А Вікочка, це весь мій біль у житті, інвалід дитинства. Їй було тоді півтора року. У Вікочки помірна розумова відсталість, слабке недорозвинення мовлення. Вона не могла ходити, падала. Зараз їй вже 14 років. Скільки мені Богом відпущено – вона буде зі мною. 

Важка техніка почала йти ночами. Було дуже страшно від гуркоту. Було повне село людей.  Пішла техніка, потім почали бомбити. 

У мене ось тут сусідка, вона поїхала до Сибіру, у Псковську область.  Ми сиділи з нею, не було світла.  Ми пили каву. Пролунав страшний вибух – і її хати не стало. Вона перед війною якраз зробила туалет і ванну. Уже, все-таки, ми не першої молодості. І за якусь мить все пропало. Дуже страшно. 

Дуже багато дітей загинуло. Це дуже боляче. Дитина сиділа вдома і туди влучив снаряд. У сусідів дівчинка була. Поранили жінку, а дівчинки не стало. А наступного дня почали бомбити і влучило якраз на могилку цієї дитини. 

Пропало в селі світло. У всіх були холодильники. Усі тримали господарство. Дуже багато пропало м'яса. Від цієї безвиході ми не знали, що робити. Кожен чекав 3-4 дні, тиждень. Думають: а раптом дадуть світло, раптом все налагодиться. Але ми глибоко помилилися.  

Ми були 297 днів без світла. Діти прокидалися о 2-3 годині ночі. Сидять, дивляться на свічку та згадують мультфільми. І руками показують, і мімікою показують, як ішов мультфільм. 

І зараз лунають вибухи. Моїй доньці влучило в будинок. Діти її були маленькі. Вони і зараз маленькі, старшій 10 років, середній 6 років, а найменшій, Аделіці, два з половиною роки. І влучило прямо в будинок. Повилітали вікна, двері. І чоловік у неї помер.  Тепер вона живе сама з трьома дівчатками. Взимку ми жили тут усі разом. Дуже було тісно.  Але зате в теплі були вони. А цьогоріч – що Бог дасть. 

Коли в Гранітному не було 297 днів світла, ми навіть на вулиці багаття палили, готували їсти.

У мене жила тут подруга, їй 82 роки, татарочка вона теж. Я теж за національністю татарочка. Я їй турочку кип'ятила окропу й бігла, несла їй окріп. Зараз усі вранці каву п'ють. А ми, татари, напевно, призвідники цього. Із сусідкою ми сиділи, пили каву. І вона як закричить: «Боже мій, щось трапилося!» Усе вилетіло від вибуху… Це страшно.  

А якось я пішла збирати траву. Минуло хвилин п'ять – і туди снаряд впав. Бог, напевно, пожалів мене в цей момент.

З 82-річною сусідкою ми бігли, три сім'ї, у підвал. Він тримався на чесному слові. Сусідка впала на коліна й почала молитися в підвалі – і ми схилили голови. А в мене було двостороннє запалення легенів. Мене прокололи, і я знову в підвал. І ми, діти та ця стара жінка, і сусіди, ми ось у цьому підвалі. Думали, що якщо влучить у підвал, тоді ми навіть не зможемо вийти. І ми всі в маленькій кімнатці, у спальні, усі сиділи. Вона молилася. Ми тоді були однакові. Нехай я мусульманка, але Бог один. Він чув нас. Він допомагав нам. І допомагає до сьогодні.

Я не саджаю город, тому що в нас немає води. У мене у свердловині всього три відра води. Усе з магазину.

Фонд Ріната Ахметова завжди-завжди-завжди мені телефонував. Це дуже велика підмога, дуже велика. І дітям моїм дають, і мені дають. Кожен з пенсіонерів і всі люди чекають на допомогу. Вдячні ми, я не знаю як.

У магазині продукти були. І продукти були свіжі. Як примудрялися возити? Але возили. Але купити за що? Літр олії більш ніж 30 гривень. Я пропрацювала 30 років, у мене пенсія 2000.

Ми – як той апендицит. Звикати до чужих людей важко, але однаково, у магазин заходиш, уже знають, що ми з Гранітного. Завжди запитають, завжди посміхнуться. 

Дуже багато загинуло рідних людей. Це такий біль, що ніколи не загояться ці рани. Як влучали в будинки! Як люди їхали. Це дуже страшно.

У моєї дочки маленькі діти, вони в підвал не хочуть, кричать, вони хочуть на вулицю. А куди на вулицю, якщо в один будинок влучило, у другій будинок влучило? Діти хочуть купатися, але не можна. Не дай Боже це пережити. У нас тут страшно.  

Нічого не виправиш. Я завжди думаю, що ось лежать люди, прикуті до ліжка. Бомблять у містах, селах. Мені їх дуже шкода. Мені шкода цього старого чоловіка. Він сперся на паличку, іде. Мені хочеться його так міцно притиснути до себе. Дуже багато одні живуть. Наше покоління ще виховане по-іншому. Ми можемо підійти, допомогти, сказати добре слово, піднести сумки. 

Нам їхати було нікуди. Ну куди їхати? Хоч у мене старенький будиночок, але він мій. Куди можна поїхати? Їхала переважно молодь. Або їхали літні батьки, якщо діти стоять міцно на ногах.

Бувало, і о першій годині ночі бігли до підвалу, і о третій годині ночі бігли, якщо починалося бомбування.  Усяко було. Але ми витримали це все. Витримали й витримуємо.

Ми в ансамблі співаємо, у нас композитор – жінка. І слова вона пише – Ніна Григорівна Товпека. Ми співаємо, і це прекрасно. У нас дуже добрий музичний керівник Віктор Іванович Топалов. Йому 70 років. Він прекрасно грає. Ми виступаємо на сцені й забуваємо про все. Ми повинні їхати ось у Донське, якщо нічого не завадить. Колектив у нас дуже добрий. Нас вісім осіб.

Онуків своїх я дуже люблю. Дуже люблю своє село. І дуже шкода. Так хочеться, щоб люди повернулися сюди. Я живу за принципом: доброта збереже світ. Мрію, щоб закінчилася війна.