Була школа, було багато установ, люди працювали. Зараз цього немає. Село Гранітне дуже багатонаціональне. Я, наприклад, за національністю татарка. Ніхто мені не сказав: «Ти татарка, ти тут не потрібна». Ми завжди жили і живемо дуже дружно, дуже дружно.

Навіть страшно це все згадувати

Тут у провулку я проживаю одна. Люди, що жили поруч зі мною, виїхали. А трохи нижче взагалі розбомбили будинок. Тільки сім’я поставила санвузол, ванну, побудували веранду – і за якусь секунду не стало нічого. Люди кинули все і виїхали.

Це був 2014 рік. Було страшно. Навіть страшно це все згадувати. Не стало світла. Люди почали виїжджати. Те, що люди заготовили на зиму, все пропало, тому що не було світла. Що встигли – закатали в банки. За рік у нас 297 днів взагалі не було світла. А якщо і з’являлося, то на пів години, хвилин на 40 або взагалі хвилин на 5.

Йшло бомбування. Ми сиділи при свічках. Школи не працювали. Страшно згадувати. Ми не знали, о котрій будуть бомбити, коли ці перестрілки почнуться. Поруч зі мною живе жінка, Колесникова Раїса Іванівна, їй 84 роки. Бог, напевно, врятував все-таки нас.

У цьому підвалі було три сім’ї. Я із запаленням легенів двостороннім тут крапалася і швидко бігла. Починався обстріл – я зразу в підвал. Яке там лікування?

Діти налякані, дуже налякані. Навіть зараз, інколи стріляють, а мої онуки, які живуть на останній вулиці, на вулиці Горького, одразу лізуть під ковдру. І їм у будинок влучив снаряд. Вилетіло все з дому: і вікна, і двері. Дивом залишилися живі, Бог милував.

Було дуже страшно. Вставати з ліжка і бігти кудись, аби встигнути забігти. А потім мій онук Костя сказав: «Бабуся, а якщо в підвал влучить, як ми звідти вийдемо? Давайте будемо сидіти у своєму сараї». І ми почали сидіти в себе вдома. Сказали, що біля вікон не можна. До стінки притиснемо і сидимо.

У мене дитина і так хвора. Бували моменти, коли вона переставала взагалі розмовляти. Вона і так у своєму світі живе, а це взагалі її зразу починало трясти, губи починають тремтіти, синіють. Костя – він як хлопчак більш стриманий був.

Зараз нерви в мене вже нікуди не придатні, тахікардія, тиск. І не лише в мене. У селі нас залишилося не особливо багато. Але залишилися ті, які ні на жоден день не покинули Гранітне, ні на один день. І по сьогоднішній день любимо ми своє село, дуже любимо.

Лікарню нашу відремонтували. Лікарня дуже хороша. І люди, які працюють у лікарні. Вони нікуди не поїхали. Наш сімейний лікар із Кам’янки ходила пішки, не кидала село.

Онуків у мене троє. Мати залишила на вокзалі Донецька їх усіх трьох: Вікочці було більше року, Костику три, а Настусі сім років. І кожного разу вона розповідала: «Бабуся, я до останнього сиділа чекала, коли мати повернеться». А потім звернула на них увагу міліція. Вікочка потрапила до інфекційного відділення. А їх двох, Костика і Настю, забрали в притулок.

Матері не було коли дивитися за дітьми. Тільки я кожного разу кажу, як можна кинути своїх дітей і потім спокійно спати, і жити далі? Ось вона зараз вийшла заміж, у неї ще двоє дітей. Вона мені сказала: «Я не переживаю за них. Я знаю, що ви їх нагодуєте, напоїте, ви їх не скривдите».

Навіть страшно це все згадувати

Віку привезли сюди в дитяче відділення, в Тельманове. Вона лежала там. А потім діти залишилися так, між небом і землею. Я їх забрала собі. Мені було в 2007 році 53 роки. Оформила їх у садок, потім у школу.

Мрію про те, щоб Бог дав мені здоров’я, щоб я змогла допомогти цим дітям. Щоб відновився мир – це найголовніше. Здоров’я, звичайно, відходить. Ну, все одно, як ми співаємо в пісні: «Живе, живе село рідне, співає, співає в селі гармонь».