Тараспольська Лілія, 2 курс, КЗ СОР “Лебединський педагогічний фаховий коледж"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бідна Людмила Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів??? Так, 1000 днів... Я не хочу писати ці цифри словами. Я хочу накласти табу на всі важкі слова й замінювати їх евфемізмами. Але то буде втеча від реальності. А тікати я більше не можу. Яким був день перший? Я прокинулася під гучний шепіт батька, що в центрі Європи не може бути великої війни; йому на противагу звучав тихий протяжний зойк матері про Югославію, яка потерпала від цього лиха багато років.

У день другий і третій ми збирали теплі речі й засоби гігієни для військових, скуповували по аптеках і магазинах залишки цивілізації, адже місто переходило в напівоточений стан.

На восьмий день ми відчули на собі важкі шматки стелі бабусиного будинку, який був пошкоджений вибуховою хвилею. На двадцятий день батько вивіз нас із мамою в Полтаву. Мама вперше за ці дні заплакала, побачивши магазин із продуктами, у якому, хоч і тихенько, але грала музика. Ми змогли втіснитися в потяг тільки завдяки тому, що мали з собою по маленькому рюкзачку.

І тільки там, у потязі, ми з мамою стали вирішувати, куди можна відправитися, маючи на картці тільки одну напіввитрачену вчительську зарплату.

Двадцять другого дня я і мама стояли на пероні в чужій країні, де ніколи не були. Адже родичів чи знайомих у тихих містах України не маємо. А в Польщі вже шість років жила моя хрещена. На сто п’ятдесят шостий день ми повернулися додому, бо нашу область звільнили. А до життя в іншій країні ми так і не змогли пристосуватися. Сто шістдесят шостий день приніс у наш дім маленьку радість - чарівне кошенятко. До війни в мене була алергія на шерсть котів. А ось тепер, мабуть, немає. Бо ми з цим дуже пухнастим створінням прекрасно співіснуємо.

Далі дні пішли, мабуть, без номерів. Навчання, обстріли, звільнення наступних частин України від окупації, захоплення нових, розпач від втрат, радість від перемог...

Спадають на думку зовсім інші цифри. Кожного дня кількість загиблих і поранених, кожного дня статистика збитих ворожих ракет і безпілотників. А ще - списки звільнених із полону, яким передує тривалий пошук рідних прізвищ у численних групах у телеграмі.

Де в цій круговерті подій я? Моє життя ніби є, воно видиме, але воно знаходиться в очікуванні. Відкладені на “потім” омріяні активності, відкинуті гучні пропозиції...

Життя йде, але ми всі настільки змінилися, що воно відчувається зовсім інакше. Зате особисто я навчилася цінувати маленькі радощі. Із них складаються оболонки для моїх нервових клітин, які, як стверджують деякі  науковці, ніколи не відновляться. І ось саме цим, заповненням захисних оболонок, здається, я й займаюся.

Читаю, при цьому відкриваю для себе нові жанри, радію від “зустрічі” з новими українськими авторами.

Намагаюся щонайкраще навчатися, щоб отримувати підвищену стипендію, а це дає змогу виділяти кошти на донати й посібники для отримання якісної освіти. Подорожую по рідній громаді, адже вважаю нашу природу найкращою й надихаюся від її краси.

Ці 1000 днів страху й відчаю породила міцну ненависть до ворога, до всієї нації, яка намагається нас знищити. Я знову вживаю евфемізми, бо навіть не можу називати загарбників, бо вірю, як наші далекі пращури, що цього краще уникати. Але я радію тому, що весь цивілізований світ знає, яка саме країна є агресором.

І вірю, що об’єднання зусиль усіх найсильніших духом країн допоможе моїй рідній Україні не стільки вистояти, а й перемогти.

І колись наші нащадки писатимуть у школі есе, у якому пишатимуться нами, тими, хто пройшов 1000 днів війни. Мабуть, цих днів буде більше... Хоча ми всі мріємо, щоб усе це лихо закінчилося якнайшвидше. А поки що я все одно дивуюся самій собі й усім нам.  1000 днів? Так, 1000 днів...