Я була завідувачкою філіалу швейної фабрики. Жилося несолодко, тому що пенсія маленька, я ростила внуків двійнят. Їм уже було по 27 років, і тут раптом війна. 

Коли розпочалася війна, було дуже страшно. У нас, слава Богу, не було бомбардувань. Ракети літали поряд, але саме нас воно не зачепило. Попри те і дня не було спокою. Особливо тяжко було морально. Я ніколи не могла подумати, що росіяни - друзі, брати і раптом вони вбивають жінок і дітей. Я досі не можу зрозуміти, з чим це пов'язано. Хіба можна таке творити? Все на нервах. Лягаєш і думаєш, прокинешся чи ні. Але, дякувати Богу, що внуки мої виросли. 

У нас у місті пенсію дають, хліб є. Так що голодовки я не відчувала. У нас, літніх людей, особливих вимог немає. Аби були хліб і вода.

Найбільший шок, що села навколо Харкова, навколо інших міст зрівняли із землею. Я не можу зрозуміти, чому це сталося. З чим це пов'язано, що вони напали на Україну і українців не вважають за людей. 

Приємно було, коли звільняли хоч шматочок нашої землі, і приємно, коли наші солдати залишаються живими. Було так радісно, коли звільнили Херсон, що Бахмут наш. Дай Бог, щоб цих рашистів вибили з України.

Дуже хвилююся за внуків. Вони для мене найдорожчі. П'ю заспокійливі, вночі не сплю. Хвилююсь за наших людей, за нашу країну. 

Я вже про майбутнє не думаю, я думаю тільки про своїх онуків. Головне, щоб був мир. Щоб ця страшна війна закінчилась. Я пам'ятаю минулу війну і раптом довелося на старості років іще одну війну переживати. Це дуже важко.