Наше життя кардинально змінилося від початку війни. Ми змінили місце проживання, втратили все. Слава Богу, Господь залишив нас живими. 

Життя до війни було хорошим, стабільним. У мене була квартира, у якій я щойно зробила ремонт. 24 лютого нормальне життя закінчилось. Довелося у халаті й піжамі тікати з Маріуполя з дітьми, тому що там було пекло. 

Ми виїхали з міста 16 березня на свій страх і ризик, без жодних коридорів. Добре, що у нас вцілів транспорт, на якому ми змогли звідти виїхати. Зараз життя дуже змінилось, тому що ми не у своєму місті, не у себе в оселі, а де доведеться. 

У перший день війни мені зателефонувала подруга і повідомила страшну новину. Я не повірила, тому що Маріуполь уже переживав щось подібне у 2014 році, але потім почула страшні звуки.

Обстріли були ще далеко, на Лівому березі, а я жила в Приморському районі. А потім вибухи почастішали, стали дуже сильні. 

Ми переходили з одного будинку в інший: то до сусідів, то до друзів, потім виїхали у приватний сектор. 2 березня у нас відключили інтернет, світло і воду, 6 березня - газ. Ми ходили шукали воду, де доведеться, зливали з труб. Коли переїхали у приватний сектор, готували їжу на вогнищі. 

16 березня рано-вранці ми виїхали. Уже стояли блокпости, ми виїхали через Бердянськ на Запоріжжя. Ми проминули 19 російських блокпостів. В цілому дорога до Запоріжжя зайняла близько 12 годин.

Нам дали прихисток, робота є по можливості. З дитячими садками складно. Свого житла у нас немає, нічого не залишилось. 

Дитина дуже важко зреагувала. Якщо чує літаки, починає ховатися, каже, що каміння з неба летить. Тому що в Маріуполі коли літали літаки, а ми були на вулиці і готували їсти, ми одразу забігали в дім. Він це запам'ятав, йому тоді чотири роки було. Родина наша згуртувалась, звичайно всі стали нервовими, але ми намагаємось жити в мирі. 

Хотілося б, щоб війна закінчилась пошвидше, тому що дуже шкода Україну, мирних людей, хотілося б, щоб цей жах минув.