Я з Маріуполя. Жив один, батьки жили окремо. У перший день повномасштабної війни мене розбудив друг телефонним дзвінком. Я почав моніторити новини в інтернеті і дізнався, що відбулося. 

Я був працівником лікарні і переважно перебував там.

Дуже складно було бачити як знищують будівлі, які я знав з дитинства, переживати обстріли, бачити трупи на вулицях.

Ніякі ритуальні бюро не працювали: люди помирали, і їх загортали у килими чи у простирадла і просто виносили на вулицю, щоб поховати.

Я виїхав, коли з'явилась така можливість. На свій страх і ризик, але особливих варіантів не було. Не було ні інтернету, ні достовірної інформації. Ми були на Лівому березі, потрібно було перетнути річку, ми не знали, чи цілий міст, довелося все об'їжджали. До Дніпра ми їхали чотири дні. Ми зупинялися, шукали місце для ночівлі.

Коли ми виїжджали, у нас закінчився бензин, і нам допомогли люди, які проїжджали повз нас. Наші співробітники залишились, доглядали за пацієнтами. У нас лікарняний квартал, деякі колеги залишались допомагати людям, проводили операції. Продовжували до останнього виконувати свій обов'язок.

Мої рідні виїхали з Маріуполя, а потім повернулися назад. 

Я зараз в Києві. У мене тут живе кращий друг. Я психолог - зараз працюю. 

Хотілося б, щоб війна закінчилась якомога швидше. Але важко прогнозувати. Я хочу жити у мирній процвітаючій Україні. Хочеться миру і займатися тим, що мені подобається. Я зараз пишу книгу, засновану на реальних подіях, про те, як я все це пережив. Від першого дня і до того моменту, як врятувався. Це теж одна із мрій - видати цю книгу.