24 лютого 2022 року я ще спала, коли зателефонувала дочка з Одеси, й сказала, що почалася війна. Ми почули вибухи, вийшли й побачили, як горить аеропорт у Херсоні. Найстрашніше було, коли над нами літали ворожі ракети й авіація у бік Херсона.

Коли почалася війна, по нашому селу ходили росіяни, проводили допити, обшуки. Одразу ж не стало продуктів у магазинах. Ми по сім годин стояли у черзі за хлібом — займали зранку, але часом і не вистачало. Я маю інвалідність, а ліків не було де купити, тому я виїхала. Моїм рідним теж вдалося евакуюватися, з нами була 84-річна бабуся. Уявіть собі, як її ухитало, і як вона боялася тих росіян, щоб зустрітися з ними.

Ми виїжджали вночі під обстрілами, а ще тієї ночі був туман, і ми заблукали. Колону, яка їхала після нас, розстріляли.

Евакуюватися вирішили до Черкаської області. Ми їхали польовими дорогами; по шосе не можна було їхати, бо стояли блокпости, й нас не випустили б. Люди в селі, куди ми заїхали, підказали дорогу. Слава Богу, ми не бачили тих росіян, а у Миколаєві вже побачили наших військових.

Весь час евакуації думки були вдома.

Зараз ми вже вдома, бо тут краще. Весь час евакуації думки були вдома, і коли ми читали новини у Telegram, то дуже переживали.

До війни я завідувала сільським клубом, але мене скоротили, бо зараз такої роботи немає, тож я зараз удома. Хочеться, щоб зараз подзвонив телефон, і сказали, що вже перемога. Швидше б війна закінчилася, бо це горе й біда для всіх. Я вірю, що в майбутньому все буде добре, і все буде Україна.