Рубіжне росіяни обстрілювали так щільно, що несила було витримати навіть у підвалі. Люди гинули, навіть не встигнувши добігти до евакуаційного транспорту

Моя родина проживала в місті Рубіжному. Але туди 24 числа прилетіли ракети на завод, ми ще декілька днів там жили. Потім жінка сказала, що не може витримати оці обстріли, бо почали вони прилітати біля дома, і вона  евакуювалася. А я до 23 травня там ще був.

Найважче - коли міни пролітають, коли реактивні снаряди бахкають рядом, а ти в підвалі сидиш і думаєш: «Це не сховище. Просто-напросто прилетить сюда, попаде - ото і всі діла». Тоді я думав, що я такий сміливий і витримаю всі обстріли і таке інше, а там смєлость кудись дівається, коли воно гупає рядом так, що все тремтить кругом, і не знав, куди дітися.

Коли росіяни розбили наш гуманітарний центр, ми десь тиждень жили без евакуації і без підвозу продуктів. Майже тиждень я хліба не бачив.

Стріляли, спалахували квартири і дома, то ми самі їх гасили. Бажаючих евакуюватися було дуже багато – не тільки з нашого міста, а й з навколишніх сіл. Черга була на чотири тижні наперед розписана. І потім вже не було можливості вже такої з Рубіжного виїхать. А коли фронт посунувся так, що бійці підійшли до мого дому, це вже треба було вибирати: або смерть, або… 

Ми вибігли з під’їзду і тікали вже в сторону блокпоста, а одній жінці осколком пів голови одірвало. Оце мене шокувало найбільше. Люди повиходили: «А шо робити, де її хоронити?» А я кажу: «Тікать нада, яке там хоронить!»

На блокпост прибігли, а тут - мінометний обстріл... Наші військові, які були на блокпосту, заховали нас за блочними помешканнями, визвали для нас підмогу. По нас приїхали поліцейські і нас вивезли оттуда. Ще й кажуть: «Ми вам допоможемо, це наша робота». Відвезли нас до регистраційного центру, відтіля нас приютили у Лисичанську. І всі так допомагали, що я просто в шоці - я такого не ожидав за два місяці підвального життя.

Ми сідали в евакуаційний автобус в Лисичанську, і якраз почали обстрілювати там район рядом. Потім доїхали до Дніпра без всяких пригод, бо їхали тільки через наші українські блокпости. Ну, перевіряли документи, але це - формальності. 

У Дніпрі мене зустріли знайомі, і я у племінників залишився жити в невеличкому селі недалеко від Дніпра. Роботи тут немає.

Війна нас розділила з родиною. Розірвало сім’ю, розірвало всі зв’язки. Я вважаю, що такого в 21 столітті не повинно бути, це якийсь мрак. 

Не завжди є можливість додзвонитися до них, бо там зв’язку немає, або інтернету немає зовсім. Там же поваляли всі ці станції. Ну, орки є орки.

Може, вже тих орків проженуть, я думаю, до ноября місяця. І тоді буде змога якось туди добраться - повернуться на свою родіну, так сказать. 

Я бачу своє майбутнє просто: повернусь на свою родіну і намагатимусь щось там відновити, хоча б дві квартири, які практично розрушені повністю. Немає ні вікон, ні дверей - їх там просто все вибуховою хвилею повибивало. Там жили ці орки - вони все там розграбили, вивернули всі шифанери, всі тумбочки, всі інструменти забрали. Треба практично з нуля все відбудовувати. Як це все буде - я тяжко уявляю. Та все одно: в гостях добре, а вдома краще.