Ми прийшли на роботу вранці, а нам сказали, що війна, і розпустили по домах. Два місяці я ще була в Оріхові, сиділа у бомбосховищі. Там були прильоти і були руйнування, а от вже у квітні вирішила до Запоріжжя переїхати. Я уїхала з Оріхова 20 квітня.
Син жив у Нестерянці. Туди росіяни зайшли 3 березня, син з сім’єю ховалися в домі там в підвалі, а потом попав сняряд, розбило дім, і вони виїхали теж до Запоріжжя.
Мій чоловік зараз знаходиться в Оріхові там під обстрілами, але не хоче звідти виїжджати. Йому 70 років.
В Оріхові руйнування дуже здорові. Ну, їздять між вулицями і стріляють, а потом отвєтка приходить, і разрушають живі дома. Оце мене саме шокує. Я не знаю, яка тактика війни, але це дуже страшно.
Труднощі матеріальні: пенсія маленька, допомоги дають тільки дві тисячі, житло тут дороге. Я просто живу у сестри своєї, то не плачу. Морально дуже важко. Як згадаю, що розбита квартира сина… Ну, прокидаюся з тією думкою, щоб зі мною такого не сталося, щоб тільки залишилась криша над головою. Морально і матеріально тяжко. Дуже морально тяжко залишитися на старості год без нічого, - це саме страшніше.
У нас же там разбили. Гуманітарну допомогу там давали і зараз дають чоловікові, води дають.
Електрики молодці, я б їх прирівняла до героїв України. Під такими обстрілами ремонтують, як тільки є можливість.
А газу оце ж немає. Страшно: як оце зима, я не знаю, як там чоловік буде. Світло періодично дають, а обігрівати хату треба. Чоловік терпить там, ну нервова система порушена, звичайно. Як починають обстріли, то всякі думки в голову приходять: і з рідними прощаєшся… Я їжджу туди до нього почті кожні вихідні, хоч, звичайно, страшно.
Мені «краще поганий мир, ніж гарна війна». Я за те, щоб дипломатичними переговорами - тільки так вона остановиться. А так, мені здається, будуть бити до посліднього, і цьому кінця не буде.
Хочеться миру, щоб нам все відбудували і нам було куди вернутися - оце головне. В мене хоть там і розбита хата, ну своя, і я себе там почуваю вдома. Щоб ціла хата була - оце в мене одна мрія.