«Хочеться, щоб повернулося те життя, коли ми жили спокійно»

Топалова Раїса Порфирівна, 77 років:

Війна – це дуже страшно. Коли все в людини було спокійно і раптом порушується нервова система. І все в душі й навколо валиться на очах – те, що було побудовано, зроблено нашими батьками, дідами, прадідами. І думаєш: «Хто ж дав право руйнувати так без права народне – те, що зробили століттями? Хто ж, – думаєш, – видав такий указ?»

Валилося все, горів схід, горіло тут усе, блищало все. Двері відкривалися, не знали, куди бігти. Уночі стріляли, виходили в підвали. Тільки не думали, що і там, якщо привалить, не вийде ніхто.

Топалов Віктор Костянтинович, 81 рік:

У Києві я служив, і там познайомилися з нею, там розписалися і донині, ось із 1960 року разом живемо. Доньку тут поховав. Онкологічне захворювання. Зробили операцію, хіміотерапію і не змогли врятувати її. Майже вся пенсія йде на препарати. У магазині все подорожчало. Я вже забув смак м’яса. Про чорну, червону ікру я взагалі поняття не маю... А колись був час, я їв і чорну, і червону ікру.

Постійно стріляють. У мене все скло летить. Це страшно. У нас вибух був. Дружина була на вулиці, встигла забігти в сарай, а я в будинку був. Скло посипалося... 120-міліметровий осколок. Вибухнуло – у мене все скло полетіло. Тут багато осколків було, я повикидав.

На кожен шерех реагую, на кожен шерех. Тому що чув постріли з важкої зброї. Це страшно.

Раїса Порфиріївна:

Як почалася війна – набагато життя ускладнилося і матеріально, і морально. Дуже, звичайно, морально постраждали.

Просто в будинку вогонь був. Я настільки терпляча... Але кажу: «Я не можу зайти». Вогненна заграва така, посипалося скло.

Була на вулиці, снаряд впав метрів за десять від паркану. Відкрилися двері. Я не знаю, куди бігти. Добре, що відчинилися двері – я забігла.

Коли рвалися снаряди, бив «Град» – це страшно було. Недалеко тут в дитинку осколок влучив – і все, не встигли донести до лікарні. Та куди йти? Міст зруйнований був.

Дуже хочеться миру. Хочеться, щоб повернулося те життя, яким ми жили, спокійно, дружно. Хочеться чути голоси дітей, хочеться бачити посмішки, людей, зустрітися, розмовляти, спілкуватися, розуміти один одного.

Віктор Костянтинович:

Зустрінемося, Рая.

Раїса Порфиріївна:

Як хочеться світлого дня. Ми живемо надією і вірою, що цей день настане.

Віктор Костянтинович:

Це було у 2016 році, після цього страшного вибуху, я написав вірш... У мене багато віршів своїх.

Розгорявся сильніше, рвалися снаряди,

Бив «Град» – горів схід,

Падали міста, горіли селища і села,

Гинули солдати, вмирали діти, люди похилого віку,

Люди страждали, залишали будинки,

Виїжджали, йшли, хто куди.

Земля стогнала від болю,

О, Боже, що за біда?

Ми – одна сім’я, єдина мати Україна.

Та бій не припинявся,

Перервався зв’язок, замовк телефон,

Хвилювалась серце, стискалося до болю.

Плакала душа.

Скільки матерів не дочекалися своїх синів,

Знає земля і небеса, куди полетіла їх невинна душа.

Я вклоняюся їм.