Сім’я Олени Станіславівни залишилася за лінією розмежування. Однак всім довелося пережити бомбардування, обстріли, сидіти в підвалах і боятися за дітей.

Коли почалася війна, я працювала. У мене четверо дітей було, онуків купа. Я доглядала за бабусями на тому боці, в Слов’яносербську. Ще паром був цілий, ще міст у нас був цілий.

Пережили ми багато. До мене з Луганська дочка приїхала, там вже були бомбардування. Вона приїхала з двома дітками, і ми одягнені спали, в погребі світло вимикали. У мене в Лисичанську дітей бомбили, вони теж там по підвалах, у школі сиділи й телефонували: «Мамо, забери мене». У нас ще не було такої перестрілки, а в них уже літаки літали.

У нас діти на тому боці є, онуків у мене багато там і правнучка там. Доступу немає туди. Їздили раніше автобуси щопівгодини. А тепер дорога закрита. Через Станицю [Луганську] пускають тільки раз на місяць і тільки тих, у кого там прописка. Так що ми ні дітей, ні онуків не бачимо.

Ми вже до всього звикли. Як почався коронавірус – ми пострілів не чуємо. Рідко коли десь вистрілить. А то ж щоранку й щовечора була така стрілянина, що люди прокидалися від страху.