«Ховались, як могли, добували продукти, ночували в підвалі»

До початку війни я жила в Луганську, а зараз у Станично-Луганському районі. У мене була сім’я: батьки, чоловік, син із невісткою, онуки. Діти й онуки живуть у Луганську. Тато в п’ятнадцятому році помер, чоловік – у дев’ятнадцятому, мама – у двадцятому. Я залишилася тут сама.

До війни було життя хороше. Я працювала, вийшла на пенсію – усе було чудово. Батьки жили у віддаленому селі, ми їх перевезли сюди, купили частину будинку, а потім ми з чоловіком переїхали до них.

У перші дні війни було жахливо. Ми відправили дітей і онуків у Миколаївську область на три місяці, поки трохи не вщухло. Ми залишалися вдома, ховалися, як могли, добували продукти, ночували в підвалі. Стояла по 14 годин у черзі, щоб пройти до батьків. Зв’язку не було, душа боліла, а потім приїхали сюди жити.

Через війну в нас змінилося місце проживання. але я дуже люблю своє місто, мені там подобалося. Тут звикла й живу, хоча мені більше подобалося в Луганську. Зараз села вимирають, молоді немає, залишилися одні люди похилого віку. Але я на життя не скаржуся, поки здоров’я більш-менш. Поруч і аптеки, і ринок, головне – щоб не стріляли.

У кожної людини є такі епізоди, які хочеться забути й не згадувати. Я бачила розірваних людей, убитих дітей. Біля моєї роботи, на відстані метра від нас упав снаряд, біля ринку вбило багато людей. Я працювала в магазині, і вбило наших покупців, дітей. Таке не забудеться ніколи.

Ми отримували гуманітарну допомогу. Тільки не постійно, а коли вдавалося. Бувало, що люди збиралися, щоб отримати гуманітарну допомогу, а туди прилітали снаряди. Ми сушили сухарі та їли їх. Десять місяців не давали пенсію ні батькам, ні нам, але нічого, вижили.

Багато хто виїхав, позалишали літніх людей. Ніхто не знає, що ми бачили прикутих до ліжка, тих, хто слабо ходить, їх знаходили сусіди, підгодовували. Були випадки, коли люди вмирали у своїх квартирах. У таких ситуаціях люди стали більш згуртовані.

Після нашого переїзду отримували гуманітарну допомогу, особливо від Фонду Ріната Ахметова. Чоловік був інвалідом другої групи, мама старенька. Ми отримували продуктові пакети.

Це зіграло велику роль, тому що город у нас невеликий.

Найбільше мрію про мир, щоб у нас був вільний проїзд. Зараз дітей не бачу півроку.