Батько загинув у 1945 році на фронті, чоловік помер у 1987 році, живу сама. На мені були батьки чоловіка та мої, за всіма дивилася, поховала. У мене двоє дітей, дочка живе в Щасті. Діти вже пенсіонери, хворіють. Мене обслуговує соціальний працівник, іноді діти.

Коли почалася війна, ні я, ні діти нікуди не виїжджали, тільки онуки. У мене четверо онуків, семеро правнуків. Діти при мені, а внуки ні. Слава Богу, моєї хати не розбомбили. Як тільки щось стукнуло – думаю, що знову стріляють, бахають, я вже тремчу. Питаю сусідку, а вона каже, що це сусід дах робить, ось так все і боюся. Я вже немічна; коли стріляли, навіть не могла сховатися.

Пам’ятаю, як починалася війна. Я плакала, кричала, благала Господа, щоб урятував дочку. Мені щоночі сниться, що стріляють, а я тікаю якимись лісами. Я сама вчителька. Розумію, що життя йде, змінюється. Люди похилого віку живуть за одними правилами, а молодь за своїми.

Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова, спасибі. Люди, спасибі їм, молимося за них.

Мені щоночі сниться, що стріляють, а я тікаю якимись лісами

Кожен день молюся, щоб мені не снилося це, щоб усе забути й більше не було. Важко, тому що війна – це дуже страшно. Мрія – щоб Господь дав мені сил і терпіння спокійно дожити до моїх останніх днів, щоб діти були живі та здорові. Більше ніяких у мої роки бажань немає.