До війни я жила у місті Оріхів Запорізької області. Працювала в гімназії психологом. Вранці 24 лютого ми з сином пішли до школи. Десь уже на півшляху я помітила, що на вулиці якось тихо, нікого немає. Подумала: «Може, знову дистанційка через карантин?» Відкрила Вайбер, а там - повідомлення директора, що у зв’язку з воєнним положенням діти сьогодні залишаються вдома. Я відправила синочка додому, а сама пішла на роботу. Було ще тихо, вибухів не чути, і ми нічого не розуміли.

У нас в Оріхові довгенько було незрозуміло. Сирени включали, і все. Страшно, сумно. Стан був важкий. Ніхто не знав, що відбувається, і що далі.

Весь березень був холодний. Ми п’ять днів сиділи без опалення. Працювала одна газова конфорка на весь будинок. Пару ночей спали в погребі одягнені, бо по вулиці з автоматами бігали військові й ловили диверсантів. Світла не було, води не було. Знайшли старий колодязь – пили з нього воду, прали руками. Звісно, це не найбільші складнощі, та все ж таки неприємно у XXI столітті, коли звикли до нормальних умов життя.

Вже перші прильоти десь по окраїнах міста були досить гучними. Ми ж, українці, які? - Там стріляють, а ми гребемось. Вийшли на город листячко опале поприбирати, щоб малинка росла. А тут – літак прямо над нами летить. Оце було страшно! Такий звук, що хотілось заритись у землю, як кріт, дуже-дуже глибоко кудись.

Коли біля нашого будинку попав снаряд, а потім в лікарню прилетіло, і у нас стіни дрижали, дев’ятирічний син в істериці почав плакати й кричати. Тоді ми вирішили: досить, треба виїжджати звідси. Зібрали речі й п’ятого квітня поїхали до Запоріжжя.

«Ми думали, що скоро повернемось додому, але наш Оріхів перетворили на місто-привид»

Виїхали вранці, ще колона була не дуже велика. Траса була порожня. Єдине – під Запоріжжям, де вже перевіряли машини й документи, черга була десь із десяток-другий автівок. Це ж зовсім поруч - від Оріхова 50 кілометрів.

Ми свято вірили, що все скоро закінчиться – ну, тиждень-два. Може, якось домовляться, все буде добре. Тому й зупинились у Запоріжжі, бо тут найближче. У знайомого родина виїхала, і він запропонував нам пожити в квартирі. А мої родичі сидять в окупації. Не знаю, чого чекають. Не хочуть покидати будинок.

Наш дім ще був цілий, але хто знає, що там зараз, адже хвилина може змінити все. Літня кухня вже в уламках, куски даху зняло. Моя робота зараз під питанням. В нашу школу поцілив не один снаряд. Там така дірка… жодного вікна немає. А що буде з першого вересня, нам іще не повідомили. Школи нема - розтрощили, садочки майже всі в Оріхові тепер хіба що зносити і відбудовувати нові. Місто-привид.

Я - шкільний психолог, хоч і з невеликим досвідом. Тому намагаюсь якось знімати стрес у своїй родині. Музику ми у перші дні не включали, слухали тільки сирени. А коли їх не було, чули церковні дзвони. У Запоріжжі почали гуляти на свіжому повітрі, більше часу проводити з дитиною, слухати патріотичну музику. Перекус у парку смаколиками також знімає стрес, відволікає. А на початку, ще в Оріхові, дві сотки городу з чоловіком перекопали самі у березні, як земля була тверда. Коли чекаєш, то дуже важко, а коли зайнятий, так набагато легше переживати свої емоції.

Війна, мабуть, зближує. Якщо були якісь недоречності, через які ми могли посваритись, то зараз дрібниці відійшли кудись далеко. Зараз головне – життя, здоров’я.