Останнім часом я була безробітна, бо доглядала своїх бабусь, дідусів, батьків, дітей, онуків. У селищі Таврійське Оріхівського району жили ми собі своїм звичайним життям, все у нас було чудово. І раптом – прокинулись вранці й почули, що в нас війна.

Як пішло - як уже над хатою летіло, то страшно було жить. І внуки, і діти, і всі дуже полякались, і вирішили їхати в Запоріжжя. Кидати свою домівку було найважчим. Все своє, нажите. Нам вже за шістдесят, і знаєте, як важко! Все залишили. Котів і собак залишили. Там залишились люди, яким немає куди виїхати, і вони оце доглядають.

Ми їхали всі, хто дома залишився із сім’ї: мій чоловік-інвалід, невістка, меншому онуку п’ять год, старшій онучці п’ятнадцять, середній дев’ять, невістка. Хлопців у нас немає, пішли нас захищать.

Дуже важко нам це пережить. Я весь час плачу. Я б хотіла, щоб ця війна прямо зараз закінчилась, в оцю хвилину. Хочеться миру, і все. Хочеться прокинутись – і мир, все добре, і можна повернутися в свою домівку. І жити. Оце тільки одне хочеться, більше нічого.