Ми жили в Залізному, за декілька кілометрів від Горлівки. 2014 року там почалися обстріли. Я забрала дітей і поїхала в безпечний район. Чоловік залишився.

 Прилетіли «Гради», він був удома. Почав бігти, щоб спускатися до льоху, але встиг тільки розвернутися, і його ударною хвилею закинуло. Після цього стресу в чоловіка було три інсульти, після третього він помер. Доньці Насті дуже тата бракує…

 Коли чуємо звуки пострілів, я ходжу, усміхаюся, заспокоюю її, кажу: «Нічого страшного, це далеко», – вона до ноги притуляється. Кажу їй: «Не бійся, Настю, мама тебе ніколи не дасть скривдити!». А в самої серце вискакує.

Ми почуваємося в безпеці тільки спустившись до льоху. Коли починається вночі обстріл, доводиться будити доньку, бігти сюди. Жити, звичайно, важко в таких умовах. Цілими днями й ночами сиділи без світла, без води залишалися по кілька місяців.

Нам нікуди виїжджати, у нас немає родичів, нікого. Настя розуміє, як мені важко, і намагається допомагати в усьому.