До війни в селищі вирувало життя: працювали магазини, пошта, медпункт, школа-садок. Був інтернет, новий водогін, ходив маршрутний автобус. На сьогодні – це селище-привид.

Звичайне селище на околиці міста. Звичайні люди зі своїми радощами та бідами. Звичайні будинки із садами, палісадниками та городами. Так уже сталося, що війна в цьому невеликому та затишному селищі постукала в кожні двері, торкнулася кожної родини. Це селище Опитне Донецької області, розташоване, як виявилося, у небезпечній близькості до Донецького аеропорту.

Покинуті та розбиті будинки, двори, які заросли травою, обірвані дроти, розбитий газопровід, знищені трансформатори, понівечені дерева, безліч вирв від вибухів. Є вбиті та поранені мешканці.

Ось уже три роки немає світла, газу, води, закрито в'їзд приватних машин, немає доступу міліції, швидкої допомоги, пожежної служби, пошти, МНС, не працюють магазини, немає місцевої влади, життя завмерло.

Зараз у селищі проживають 43 людини, 18 – у приватному секторі та 25 – у квартирах.

Багато хто нас не розуміє і навіть засуджує, але це наш вибір, ми не змогли покинути свої будинки, попри те що жити в селищі дійсно дуже важко.

Єдиний зв'язок із зовнішнім світом – найближчий населений пункт, місто Авдіївка. Дорога протоптана жителями полями (6-7 км). Нею ми ходимо по хліб, за продуктами, медикаментами, добираємося на роботу (три людини працюють). У негоду дорога стає непридатною для пересування, і тоді селище залишається повністю відрізаним. Жителі – сам на сам зі своїми проблемами та труднощами.

Селище дуже сильно постраждало, особливо приватний сектор. Вулиці просто не впізнати. Багато будинків знищено повністю. Людям нікуди повертатися, вони залишилися без житла. Деякі сім'ї розділилися.

Я з чоловіком і сином живу в селищі Опитне, а для мами та доньки винаймаємо квартиру в Авдіївці, бо дочка школярка. На канікулах вона живе з нами, в Опитному, єдина дитина в селищі. Жителі приватного сектору – більш ніж половина пенсійного віку (багатьом за 70 років).

Попри важку ситуацію люди як можуть власними силами латають свої будинки, садять городи, готуються до чергової зими та кожен день, кожну ніч, кожну хвилину чекають миру.

Сподіваються й вірять, що життя в їхнє рідне селище обов'язково повернеться. Знову будуть цвісти сади, бігатимуть і сміятимуться діти, оживуть вулиці, і не потрібно буде боятися нічного обстрілу або завтрашнього дня. Що, нарешті, зникнуть вирви з пораненої землі. Так, зараз жити в селищі важко як фізично, так і морально.

Дякуємо гуманітарним організаціям, які надають нам підтримку. Працівники Фонду Ріната Ахметова, попри складну ситуацію, привозять в селище продуктові набори. Дякуємо їм за їхню працю та людяність. Дякуємо Рінату Ахметову за небайдужість та підтримку людей, що потрапили в таку складну ситуацію. Завдяки таким організаціям і з їхньою допомогою ми живемо.