«Кожен день - це ризик»

Ось курточка сина, він любив її одягати, робоча. Він у ній працював весь час. Плечі широкі в нього. Кладу цю куртку під себе, а потім бачу його уві сні. А так ніяк не приходить. Хочу побачити його, як живого хочу побачити. Живий, і все.

Він косив сіно. Приїхав, поламався. Вночі відремонтував, поїхав. Потім вранці приїхав. І так поспішав: «Мама, тобі вистачить на два роки, накошу». Я на доїння йшла о 12 годині дня, чую – вибух. Думаю, напевно, стріляють. Не могла подумати, що це з ним сталося, що це він підірвався. А потім повідомили, що підірвався. Але він ще був живий. Він ще був живий.

З дванадцяти до пів на восьму йому чотири операції зробили. Але сказали, що поранення було несумісне з життям. У нього відірвався серцевий тромб якийсь. Не можу повірити, що його немає, не можу. І весь час чекаю його. Весь час сподіваюся. Куди не гляну – всюди він ходив. Скрізь бачу його. Скрізь бачу його і чекаю. Не можу погодитися із тим, що його не стало. Дуже важко.

Він ніби щось відчував перед смертю. «Ти, - каже, - мене побачиш у труні і трактор підірваний». Я кажу: «Сину, не їдь. Я тебе прошу, не їдь». Але він такий був... характер такий. Сказав – зробив. Такий у нього характер. Не змогла його зупинити.

Звинувачую себе. Чому я не пішла туди? На колінах все те поле переповзла б, але знайшла ті міни. Перш ніж поїхати туди, ми їздили до начальства, питали, чи заміноване це поле. Ми знали, що замінована тільки на початку посадка, а саме поле не заміновано. Він коли скосив, приїхав, каже: «Ма, ну все. Я дійшов туди, де люди косять». І більше не повернувся. Вони і самі, напевно, не знали просто. Вони спочатку не давали дозволу, а потім, через деякий час кажуть: «Зачекайте півгодини». Ми почекали. Сказали, ну їдьте, косіть. Ось ми і накосили.

Чоловік не зміг витримати. Через півроку чоловік помер, одразу ж після сина. Він все говорив: «Хоч би так заснути і не прокинутися». Майже так і вийшло. Заснув і не прокинувся. Важко без них.

Небезпечно тут. Пожежі були в цьому році, 2017-му, дуже великі. Кілька будинків згоріло в нас у селі. І в Черненках згоріли теж будинки. Буквально у вівторок був обстріл із «Градів». Я як раз напувала телят. Я впала і лежала, не могла піднятися з переляку. І все, здається, ніби як на мою хату це все летить. Я думаю: «Господи, а син же у мене там старший, а там невістка. Сховалися вони чи не сховався?» Страшно. Кожен день – це ризик. Живемо ми і не знаємо, що з нами завтра може бути. Кожен день ризик у нас.