«Лежиш і молишся, щоб тільки не влучило»

У Гнутовому я живу із самого народження. І мама тут моя народилася, і бабуся. Так що ми старожили. Я жила на вулиці Виноградній – там батьківська хата. А коли ми з чоловіком одружилися, цей будиночок узяли. З 1976 року ми проживаємо в цьому будинку. Двоє дітей у нас було. Меншого вже 18 років немає. Старший одружився.

2014-го, коли почалися обстріли, спочатку сиділи в підвалі. Потім уже набридло в цьому підвалі ховатися, тому що ноги болять туди стрибати сходами, важко. Ми там під глухою стінкою клали матрац. І щойно починається обстріл – ми падаємо на підлогу під стінку. І лежиш, і молишся, щоб тільки не влучило.

 Цей жах не передати. Від стресу в чоловіка почалося захворювання. 24 січня 2015-го, коли були обстріли Східного, тоді і по Гнутовому пройшлися ці «Гради». Скрізь навколо нашого будинку снаряди падали. Такий страх був, просто жах! Люстри торохтять, вікна сиплються.

 Синові зателефонували – він приїхав, нас забрав. Ми в нього 10 днів сиділи, боялися повертатися. Потім все-таки повернулися. І буквально через кілька днів, на початку лютого знову обстріли. Чоловіка (у будинку навскоси через город) вбило. Пів голови відірвало. Чоловік пішов подивитися, я не ходила.

 Після такого стресу чоловік ще якийсь час тримався, а потім почав хворіти. На початку 2016 року його не стало.

Моя зовиця на Східному [районі] була поранена. Їй осколки влучили в стегно. Досі не витягли, мучиться.

 Кожні три місяці Фонд Ріната Ахметова нам давав продуктові набори. Підтримували нас. Фонд допомагає до сьогодні. Дуже дякуємо за це. Це відчутна підтримка, тому що важко виживати в такий час. Як би ми виживали?

Надіюсь на краще. Сподіваюся, що закінчиться ця війна і всюди буде мир. І люди будуть жити щасливо. Хочу, щоб вони пишалися своєю Україною.