«Це був дощ вогню»

Живу в селі Черненко вже 15 років. 2014 року тут поставили перший блокпост. І ось влітку полетів вертоліт. Ми таких ще не бачили військових. Полетів прямо через наші будинки і на цей блокпост. У нього, видно, було завдання вдарити по посту. Скинув на нього щось. Це була перша зустріч з війною.

Потім почалися обстріли. Були відчуття, що вони за 20 метрів. Такий гуркіт стояв страшний! Усе летіло в бік Маріуполя. Потім тиждень минає – знову свист снарядів. Я тільки впала на землю, і він десь тут розірвався поруч. Я в льох встигла стрибнути.

Восени зібралася на автобус вранці, хату зачинила, і раптом – тріск шибок. Полетіли всі шибки в будинку! Я думаю, як це? Ні гуркоту, нічого, а скло сиплеться. Виявляється, пішов обстріл [снарядами] «Градом». Це був дощ вогню, пилу, дороги не видно.

За ясної погоди все вкрилося сірим туманом. А я хату зачинила, була на вулиці. І я розумію, що мені не до того, щоб відчиняти дверей. І вже ні в який льох не потраплю. Я просто втиснулася в стіну. Потім чую – полетів снаряд за снарядом далі, далі. Таких випадків тут було – не злічити.

Прийшла зима. Уже ні вікон, ні дверей. Усе це було вибито хвильовими ударами. Спали ми, як у курені. Усе, що було, на себе натягала і так зимувала.

 Продуктові набори регулярно надходили від Фонду Ріната Ахметова. Коли знаєш, що десь є твоє прізвище і про тебе не забули, це понад усяку муку. Магазину в нас немає. Більше немає на кого спиратися. Є одне хоча б ім'я на світі – ти знаєш, що там тебе почують.

Я знаю, що такі справи руйнівні, як війна, приречені. Рано чи пізно цьому край. Вони ніколи не отримували результату. Тому я однаково знаю, що ми їх переживемо, ми їх перечекаємо.