«Люди найстійкіші, найсильніші, яким нікуди подітися, ось і виживають»

Ми дивилися, як літаки летять, і не розуміли, що справа серйозна буде. Думали, так просто, а воно не так просто. Потім тих літаків стали боятися. А потім стріляли і «Гради», і всякі ці... Назви не знаю, як вони називаються, стріляли по-страшному.

Їхав хлопець вулицею на велосипеді, снарядом раз – і ногу відірвало. Страшно, що було. Потім вже вдень не стали стріляти, а стали лише вночі.

Війна – це що стріляють, вбивають людей, будинки руйнують. Як ніч – так по чотири будинки, по два, по одному. Ну щоночі все це спалахувало у людей. Усі в переживаннях, сльозах.

У 2014-му році почалося – відключали світло, газ відключали, ми на багатті готували. Усе було закопчене, усе було жахливе. І сиділи, чекали, поки світло дадуть, поки газ дадуть.

Найстрашніше – це коли міліцію бомбили, а ми в тому районі були. І ці снаряди так летять низько. Люди всі біжать, ховаються. Дідусь каже: «Лягай!» Так що ж лягай? Треба ж тікати кудись же далі трішки. Ми побігли. Це страшно було, не передати. Ці снаряди, коли летять, такі великі.

Удвох не так страшно. Хоч розмовляємо один з одним. Між будинком і нашою глухою стінкою влетіла здорова червона, що горить, снарядина. Ми сидимо, у вікно нам видно, коли пролетіла між будинком одним і другим, і полетіла далі. Куди далі полетіла – не знаю. Але коли бачили – все, думали, що серце зупиниться від страху.

Хорошим був чоловік, дуже навіть хорошим був. Грамотний, розумний, такий сім’янин, взагалі прекрасний. Він завжди у мене як секретар був, усе записував. І так переживав від страху від цього, що проявилося білокрів’я. Лейкоцитів мало було в крові. Ось і помер. До війни нормально було все. А ось ці страхи... У бомбосховищі сиділи. А вони так стріляли, що, здається, зараз стеля обвалиться і всіх нас присипле.

Глибокий такий підвал був. Спеціальне бомбосховище зроблено. Але запущене вже було. Ніхто ним не користувався, нікому не треба було. А тут бах – і знадобилося.

Ми прожили до 2017-го року удвох. 31 серпня він помер у сімнадцятому році. Не могла я заспокоїтися, не могла уявити, як це сама. Те все він по своїй частині, по чоловічій, знав, де що забити, де що прибити, все-все робив. А я по господарству – готувала, годувала всіх.

Мрію, щоб скоріше мир був. Щоб визначеність була. А так усі в очікуванні, усі як на пороховій бочці. Сидимо всі чекаємо: не дай Бог, десь вибухне, стрельне – і пішло, і пішло. Тепер усі говорять: ми не переживемо, повмираємо. Ось так люди кажуть. Страх цей, якщо ще повториться, то, кажуть: «Ми вже не переживемо». Тому що всі знають, що це таке. Це раніше ми не знали.

Тут у мене більше було квітів. Як приходять гості, всім подобається: «Ой, як гарно!». Але мороз був у квартирі, хоч топи, хоч не топи. Вікна були пробиті. Деякі квіти пропали. Що могла зберегти хоч трохи, я зберегла. Найсильніші та стійкі вижили квіти. І люди найстійкіші, найсильніші, яким нікуди подітися, ось і виживають.