«Я в 70 років навчався заново ходити»

Це селище міського типу. Було Петрівка, а зараз Петропавлівка. Живу я тут із першого класу. Загалом, давно. Працював я, вивчився на водія в ДОСААФ. Добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту. Там я навчався на шофера, електромеханіка і з цією ж професією я пішов в армію.

Служив у Німеччині. На повітряному кордоні ФРН – НДР. За фахом водій, електромеханік, радист. Ми охороняли повітря. Локатори в нас були, радіостанції, стежили за повітрям. Після армії я працював водієм.

Із дружиною ми теж з дитинства зналися. Я з Волгодонська приїхав. Тут ось цю кухоньку купив. Потім будинок цей побудували. Уже з нею почали жити.

У 2014-му році 31 серпня. У мене 28-го день народження, а 31-го це трапилося. Я вийшов з хвіртки зі шматочком хліба, я тут собачку підгодовую. І кличу собачку. Тиша. А дочка з онучкою стоять біля хвіртки, вона на руках її тримає. Скільки їй тоді було? Два рочки, може, півтора. І тут такий постріл оглушливий! І пішло.

Я одразу впав. Я не зрозумів нічого. Упав. Лежу, а дочка з внучкою – там. І тут осколки. По вулиці пил. Пішли далі осколки вулицею. Недалеко люди сиділи, в карти грали, і чоловіка в шию – і смерть.

Я поповз назад. Я не можу встати. Дивлюся – у мене кров біжить страшенно. Швидку викликаємо. Не можемо зупинити кров. Повезли мене на рентген, він не працював. У Щастя повезли. У Щасті був госпіталь. Я пролежав місяць. Потім починав вчитися ходити заново. Спочатку на милицях, потім із паличкою. Важко, нога болить у колінному суглобі. Вже не можу довго стояти.

Пенсії нам не вистачає. Життя – війна. Війна багато наробила тут справ. Ніколи не думали, що на старості років таке буде. І тепер у дітей роботи немає. А онукам що буде, я не знаю.

У нас ТЕЦ поруч у Щасті. Там ще люди працюють, а так більше немає. У лікарні ще люди працюють. Ось сусідка працює там. Якщо і лікарню закриють, я не знаю, що це буде.

Дружина 30 з гаком років пропрацювала в хірургії, нянькою в лікарні. І ось їй зробили операцію на нирці. Повезли до Луганська, і там зважився лікар зробити їй операцію. Шість годин операцію робили. Їй не можна підходити до гарячого, до газової печі. Я готував їсти. Зараз у неї щось із головою. Не розуміє, що робить. Одягнутися не може нормально. Треба контролювати весь час. Такі справи.

Вона вже на ноги погано почала ходити, бо сидить і сидить у кріслі. Я кажу: «Ти більше воруши ногами». Я по собі знаю, я два рази вчився ходити. Перший раз був переламаний хребет. Просто впав. Ще тоді поросят тримав. Послизнувся і впав. Четверте ребро зламав. Це ще до пенсії. І вчився ходити. Якщо місяць людина полежить на ліжку без руху, потім на ноги може не стати. І я їй кажу: «Ти ж більше ногами, інакше засидишся і все, потім не встанеш на ноги».

Хвилюємося за наших дітей і онуків, що вони будуть робити. Уже після нас на пенсію йдуть знайомі, теж треба стажу скільки. Де вони візьмуть стаж роботи, якщо ніде не працюють?