Коли безпосередньо почалося те, що почалося, коли по Мар’їнці вдарили, ми зібрали речі й виїхали. Виїхали із сім’єю, на той час у нас із чоловіком була одна дитина. І потім почали поневірятися. Трішки пожили у Вугледарі, після нього два-три місяці в Бердянську.

Ми чекали, що все ось-ось закінчиться. А потім друзі нас покликали в Ростов, і ми поїхали. Там народилася друга дитина. Ми прожили три роки, але два роки тому повернулися сюди, коли все більш-менш було тихо.

Раніше працювала перукарем, винаймала квартиру. Але ми з чоловіком залишилися без роботи й повернулися у 2017-му чи 2018 році, уже точно не пам’ятаю.

Зараз Донецьк закритий для дітей, а тут немає ніякої цивілізації, щоб якось розвивати дитину.

Його доводиться вивозити або в Красноармійськ, або в Маріуполь, або далі. Красногорівка – забуте Богом село.

Активних воєнних дій, які були раніше, ми не бачили. Але в той же час, після повернення додому, коли бачимо, що проїжджають БТРи, чесно кажучи, стає моторошно. Тому що діти ходять, дивляться, начебто мирний час на вулиці – і проїжджає танк. Не дуже комфортно себе почуваємо.

Ми не застали той час, коли люди сиділи без води, без їжі, коли готували на вогнищах. Ми, слава Богу, виїхали.

Про що мрію? Мати стабільну роботу та якусь цивілізацію для дітей.