Я жила в Миколаєві. У перший день війни побачила заграву. Я вчитель в школі, не розуміла, чи йти на роботу. Адміністрація повідомила, що на роботу виходити не треба. Відчуття були неприємні. Потім почались обстріли. Бувало, за ніч прилітало до п’ятнадцяти ракет. У Миколаєві немає питної води, з крана тече дуже солона.

Мені болить за рідне місто, за українських дітей. 

Я виїхала до батьків у Миколаївську область, бо їм потрібна зараз допомога. Чоловік залишається в Миколаєві. Я працюю дистанційно. Багато дітей живуть в різних куточках України. Буває, під час обстрілів я вимушена відмінити заняття. Дітям потрібне дитинство та навчання. Сподіваюсь, що війна скоро закінчиться. Якби це залежало від мне, я б все це припинила цієї ж миті.