«Мені страшно, що для дітей війна стала звичною»

Улітку 2014 року я закінчувала навчальний заклад. Я вчилася заочно в Маріупольському державному гуманітарному університеті. За пару днів до цього підірвали міст на Дзержинськ, усе місто це чуло. І тоді мешканці почали розуміти, що це війна і до нас прийшли бойові дії, як незадовго до цього були у Слов’янську.

У першу ж ніч після того, як я повернулася з Маріуполя з дипломом, прилетіли міни в наш район. Я вночі почула свист – дуже близько розривалися снаряди. Я підходила до вікна й чула цей свист. Чула, як падає снаряд і як він вибухає, але я не бачила, де це відбувається. Було дуже страшно. Пам’ятаю, я зібрала дітей в одну кімнату, поклала їх у ліжко та стала збирати речі. О 5 ранку ми вже стояли на автовокзалі і там була вся Горлівка. Залізничні вокзали вже не працювали. Це було 24 липня. Пам’ятаю, як люди всі юрмилися біля кас, теж із дітьми, діти плакали, дорослі лаялися, каса була закрита.

У мене із собою була невелика сума грошей, близько 500 гривень. У той час я перебувала в декреті з дітьми, молодшому було два рочки. Я чекала дитячі виплати, які нам за липень 2014 року так і не виплатили. У серпні ми отримали першу гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Я пам’ятаю, що тоді привозили навіть бутлі з питною водою.

У мене доходів не було ніяких. Я з двома маленькими дітьми без чоловіка. У серпні ті продуктові набори були єдиним джерелом існування.

Один із найбільших страхів – що діти гуляють околицями Талаківки, не дай Бог, набредуть на який-небудь снаряд, гранату або ще що-небудь. Дуже часто по телевізору показують страшні новини, як діти знайшли, травмувалися або загинули.

Дуже страшно, що ми зараз вимушені жити в такий час. Моя мама проживає з нами, тому що її будинок в Дебальцевому розбитий. Він постраждав, коли захоплювали місто. Він абсолютно не придатний до проживання. Після сильних обстрілів селище близько року було без електрики й водопостачання. Я не знаю, як там жили люди.

Страшно, що діти катаються на велосипеді й можуть знайти гранату десь в околицях села. Вранці вони виходять на автобус у школу й постійно на горизонті лунають постріли чи то автомата, чи то кулемета. Але все одно йдуть до школи під ці звуки. Як мамі, мені страшно, що для дітей це вже звичні речі.

Мрію про мир, щоб була можливість з’їздити в Горлівку, щоб були прибрані блокпости, солдати, щоб люди знайшли спільну мову між собою. Це, напевно, найголовніше.