Війна – це почати життя заново. Усе перевернулося, перекрутилося, усе почалося з нуля.

Мій мозок не хотів сприймати цю інформацію, я до останнього не вірила, хоча мої знайомі говорили: «Подивися, літаки літають, гудуть». Я їх не чула і поїхала до Бердянська лише на два тижні, пересидіти, коли почалося в кінці липня трішки голоснувато. Але ось і усе, досі сидимо.

Не хотіла дочку в школу тут віддавати, сподівалася, що повернемося. Казала, що з першого жовтня там школи відкриються, але моя подруга наполягла: море закінчилося, ідіть до школи, оформляйтеся. В останній день побігла, 29 серпня, а перше вересня вже був понеділок.

І все одно, я довго не могла це прийняти. Але зрозуміла через деякий час, що немає дороги назад.

Ми навіть маму вивезли 19 серпня, коли наш район саме потрапив під обстріл. Мама у своєму будинку сиділа, у коридорі, щоб осколки, якщо раптом влетять, у неї не влучили.

А дядько цієї миті стригся в перукарні. Він так і пішов наполовину підстрижений, тому що в перукаря тряслися руки і вона не змогла продовжити стрижку.

Тому я, звичайно, розумію, що переживали ті, хто там перебував. Ще страшно було, коли ми приїхали на тиждень із донькою додому і сусідка нам розповідала, що її син швидше собаки біжить у коридор, лягає там і ховається, коли починаються обстріли. Це було реально страшно! Що переживають діти, якщо в семирічної дитини сиве пасмо на голові?

Я не можу забути залишений будинок, роботу, друзів, які тепер роз’їхалися по всій Україні, по всьому світу. Велика частина мого життя пройшла там. А тепер усього цього немає. Але повертатися я не планую, там все вже чуже.