Сломінська Катерина, 15 років, 10-А клас, Броварський ліцей №10

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Литовченко Світлана Петрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Ранок двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року поділив життя моєї родини і кожного українця на «до» і «після» початку повномасштабної війни. З того дня для нас все змінилось – ми інакше реагуємо на гучні звуки і насолоджуємось тишею, життєві цінності переосмислені назавжди.

Вечір, двадцять третє лютого, я до пізна готуюся до уроків, до контрольних робіт, вчу параграфи, пишу конспекти. Діалог з друзями все більше заповнюється розмовами про війну, але до останнього ніхто не вірив, що це можливо. Сил немає -близько першої ночі я лягаю спати, але наскільки я б не була виснажена, міцно заснути в мене не вийшло - відчувала щось неладне.

Близько п‘ятої ранку пролунав перший вибух, я не звернула увагу, подумала про місцевих хуліганів. Раптом пролунав другий – це вже насторожило, вся наша сім’я прокинулась. Але після третього - найпотужнішого вибуху ми одразу зрозуміли, що почалась війна. Ми намагались не нервувати, почали збирати найнеобхідніші речі. Перший дзвінок був старшій сестрі – в цей момент вона знаходилась у місті Чернігові, у прикордонній області, яка однією з перших зазнала найстрашніших обстрілів. Зв’язку не було. Я старалась максимально зберігати спокій, але паніка і страх накривали з головою . Бабуся зі сльозами на очах молилась Богу, збирала валізку.

В Броварах та районі спокійно, дехто з моїх друзів залишився вдома, а дехто виїхав, деякі, на жаль, досі не повернулись. Вся сім’я разом, окрім сестри, з якою все ще не було зв’язку. Хвилини здавались нам вічністю. Шоста ранку. Нарешті вона передзвонила – сказала, що Чернігів обстрілюють, виють сирени і вона їде на роботу, тому що лікар і не має іншого вибору.

В перший день повномасштабного вторгнення вона була черговим лікарем пологового будинку. Цілий день було чутно вибухи, сіялась паніка і люди масово покидали Чернігів. Але найстрашніше було попереду – перша ніч. Військовослужбовці, викликані по бойовій тривозі, привозили до пологового будинку своїх вагітних дружин з дітьми. Жінки народжували в коридорах між двох стін в паніці, істериці і сльозах. Немовлят загортали у ковдри і ховали в бомбосховища. 

Соціальні мережі кишіли страшними новинами і кадрами з обстрілами і бомбардуваннями Чернігова. Ворог обстрілював лікарні, готелі і житлові будинки. Мама поруч зі мною плаче, боючись за життя старшої доньки. Я сиджу поруч і всіма способами страюсь її заспокоїти, промовляючи слова підтримки з комом у горлі і зі сльозами на очах. Окупанти знищили міст, що веде до міста. Рух другим мостом був критично обмежений. Полиці магазинів були повністю пустими і навіть вимитими. Аптеки були зачинені. За розповідями сестри – містяни дивували своєю людяністю – люди обмінювались продуктами, допомагали один одному водою і продовольством.

Чотирирічна племінниця, якій я читала книжечки перед сном з нетерпінням чекала на повернення мами «з роботи» от тільки коли вона повернеться ніхто на той момент не знав. Безкінечні повітряні тривоги у Чернігові змушували лікарів боротись за життя містян в нелюдських умовах – холодних підвальних приміщеннях, непристосованих для перебування жінок і дітей, які були залежні від апаратів штучної вентиляції легень і погодинного введення ліків. Як тільки персонал пристосувався до цих умов – окупанти завдали ракетних обстрілів житлового кварталу поблизу лікарні. Постраждалих було десятки – всі вони мирне населення міста.

Рятувальники діставали людей з-під завалів і каретами швидкої медичної допомоги доставляли в найближчі лікарні для стабілізації стану або…фіксування смерті. Однією з таких була лікарня, де працювала моя сестра, яка хоч була і не профільною, але найближчою. Протягом 15 хвилин поступило 50 хворих з множинними травмами. Людей привозили без кінцівок, з кровотечами, переломами, уламковими пораненнями і рваними ранами.

За розповідями сестри – тоді все було залито кров’ю, на жаль, не всім судилося вижити. Під час телефонних розмов на задньому фоні у неї завжди лунали вибухи і було доволі шумно. Цілодобово ми обмінювались повідомленнями: «у вас тихо?» і майже ніколи не чули від неї відповіді «так». Особливо страшно було переживати ночі - над Черніговом цілодобово літали ворожі літаки і ракети, місто обстрілювали з «Градів». Всі ці дні ми трималися як могли, щовечора втомлено зітхали зі словами «знову ніч» та щоранку сонно дякували Богу за пережитий ще один день. Тіло нило від недосипу, а голова боліла від постійних роздумів про те, як ми зовсім скоро зберемось всі разом на маминій кухні і будемо з жахом згадувати ці події.

Одного дня ми прокинулись від повідомлння: «я їду додому». З міста евакуювали важкохворих дітей, у складі цієї колони вдалося виїхати і моїй сестрі. Момент виїзду відкладався двічі через постійні обстріли ворогом. Дорога, яка в мирний час займала півтори години - зайняла вісім. Не маючи з нею зв’язку, ми не знали де вона і чи жива вона взагалі. Вдома було неспокійно, ніхто не міг знайти собі місця, ходили з однієї кімнати в іншу, нерви здавали, хотілося плакати і кричати…

Для мене війна, наче скінчилася, коли моя сестра переступила поріг квартири. Тоді настала перша ніч від початку війни, коли ми з мамою виспалися. Але через пару днів розуміння, що війна не скінчилася повернулося. Російські окупанти почали наближатися до нашого міста, було прийнято рішення виїхати до столиці. Майже два місяці ми провели не вдома, повернувшись вже тоді, коли окупанти відступили, усвідомивши свою нікчемність.

На вулиці вже 10 жовтня – 229 день війни, але щоденні обстріли території України не припиняються. Чернігів було визнано містом – Героєм, а наша держава зазнала сьогодні чи не найбільшої кількості ворожих обстрілів. В перші дні війни мене приголомшила агресія окупантів, їх безпощадність і відсутність людяності. Сьогодні, на жаль, мене це не дивує.

Польоти ракет не закінчуються, але я – щаслива, що моя сім’я зі мною, всі ми живі і віримо в нашу перемогу та сподіваємось, що настане вона як найшвидше.